Глава 2.3

– Бідх мі аг ордачадх дхут! – шипів товстун, і Євгенія раптом переставала відчувати своє тіло.

Чим негайно користувався товстун: хапав її за підборіддя, натискав на щелепу й вливав у відкритий рот вміст бульбашки.

Який саме на смак була влита в неї рідина Євгенія не знала, але судячи з присмаку, який вона відчувала, коли знову приходила до тями – гидота була та ще.

Прийшовши до тями, вона кожен раз бачила себе під увитою зеленню та квітами франжипані аркою.

Далі гірше…

Кожен раз вона була одягненою в одне й те саме усипану коштовним камінням, довгу білу сукню, під вагою якої вона ледве стояла на ногах. Голова її при цьому розколювалася від того що її скроні та потилицю здавлювала пекельна конструкція, що лише прикидалася діадемою, а насправді, як і сукня, була тим ще знаряддям тортур.

Наступним, на що Євгенія звертала увагу, був сивий старець, що стояв навпроти неї в яскраво-червоній сутані.

Потім вона відчувала на собі чийсь погляд збоку, переводила погляд й бачила того, хто стояв поряд з нею – красеня шатена у парадному військовому мундирі.

І перший, і другий дивилися на неї при цьому запитливо.

Однак, у погляді одягненого в сутану сивочолого при цьому читалися ласкава поблажливість й легке здивування, а в погляді красеня шатена – вселенська нудьга й безодня роздратування.

У відповідь на запитальні погляди, Євгенія що розуміла ще менше сивого й була роздратована набагато більше пихатого красеня, щоразу лаконічно-невдоволено запитувала:

– Що?

– Ми чекаємо на ваше «так», – по-батьківському посміхаючись, знову й знову привітно підказав їй сивий.

Шатен же ж на це завжди прикро цокав язиком й закочував очі.

Самозакоханий козел!

– І на що я погоджуюсь? – насупивши брови, знову й знову іронічно уточнювала Євгенія.

– Як це на що? – одночасно розгублено й шоковано уточнював слідом за нею жрець, який при цьому, проте, зберігав на обличчі поблажливо-лагідну посмішку. Сама з такою усмішкою, матері дивляться на своїх маленьких дітей, почувши від них брудну лайку.

– Дядьку, не мені тобі розповідати, що усі нареченої нервуються на своєму весіллі, – пославши сивому усмішку «між-нами-хлопчиками», щоразу насмішкувато промовляв красень у мундирі. – Так що просто повтори ще раз те, що ти там щойно говорив, – настільки нудьгуючим тоном, що мало не позіхав, потім додавав він.

У відповідь на це «дядько» завжди протягом кількох секунд розуміюче кивав, несвідомо погладжуючи при цьому червоний оксамит сутани на своїх грудях, потім усміхався якимсь своїм тільки одному йому відомим спогадам й починав меланхолійно мовити:

– Едженія, чи ти береш у свої чоловіки і пани Натаніеля, щоб...

– Що-що?! Кого? Куди-куди беру? – обриваючи на півслові, знову й знову обурено перепитувала Євгенія, навіть не намагаючись при цьому стримати гомеричний сміх: – До своїх панів?! Аха-ха-ха-ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Ха-ха! Зрозуміло ж, ні! – чітко й ясно промовляла вона, про всяк випадок, щоб бути впевненою, що її зрозуміли правильно. – Звичайно ж, ні! Нікуди я його не беру!

– Я-ааак це «ні»?! – одразу ж здивовано-розгублено вигукував жрець. І шокованим він при цьому був аж настільки, що, навіть незважаючи на свої натреновані десятиліттями лицемірства неабиякі здібності «тримати обличчя», він не міг втримати на своїх губах лагідно-заступницьку посмішку

За роки служіння Світлокрилому, він бачив найрізноманітніших наречених: і нещасних, і очманілих від щастя, і просто байдужих до усього, що відбувалося, але таких які, заявивши «ні», вибухали б нестримним сміхом – не було жодної.

– Я-ааак це «ні»?! – кожен раз луною вторив жрецю численний натовп.

Та, що там жрець чи натовп, навіть так званий, наречений і той після її заяви раптом прокидався від нудьги й цілком щиро зацікавлювався тим, що відбувається. Настільки зацікавлювався, що вперше за усю церемонію сходив до того, щоб обдарувати свою наречену довгим й уважним поглядом.

Наречена ж відповідала йому презирливим поглядом й наступної миті прокидалася…