Глава 2.2

Не те, щоб її це чи то хвилювало, чи то зачіпало… Просто подібна поведінка шлюбного афериста, здавалося, їй вкрай непристойною!

На що він сподівався? Що вона так і не прийде до тями? Хоча, про що це вона? Це ж сон.

Її жахливий сон.

Її страх.

А тому немає нічого дивного у тому, що вона бачить не те ставлення, яке аферист мав би демонструвати їй, а його справжнє ставлення до неї.

Єдине, що її бентежило – це те, що скільки б разів їй не снився сон – у ньому ніколи нічого не змінювалося.

Знову й знову – це був один й той самий вівтар, той самий священик, той самий «наречений» і одні ті ж самі фрази.

Більш того, сон щоразу починався однаково, і закінчувався теж… Точніше, не закінчувався, а обривався теж на тому самому моменті…

У своєму повторюваному кожний повний місяць сні Євгенія знову й знову прокидалася у чужому ліжку. Точніше, не прокидалася, а швидше приходила до тями, упираючись поглядом у купол балдахіна, який плавно й розмірено погойдувався, немов вітрило яхти у відкритому морі в невеликий шторм…

Туди сюди. Туди сюди. Туди сюди.

На користь ілюзії яхти, що гойдалася на штормових хвилях відкритого моря, говорили також й симптоми морської хвороби, що усе більш й більш наростали. Насамперед нудота, що підкочувала до горла.

Однак Євгенія навіть уві сні залишалася приземленою, у буквальному значенні слова, й тому завжди відразу ж відкидала цю думку, як тільки вона її відвідувала.

Після чого заплющувала очі. Робила вдих та видих. Переверталася на бік. І знову їх відчиняла.

Звісно ж, розплющуючи очі цього разу, вона вже не бачила купол балдахіна. Лише багатошарові шовкові завіси ненавидімого нею ніжно-рожевого кольору, що розвивалися на вітру, немов прапори.

Тому побачивши також яскраво-рожеву подушку й білий в яскраво-рожевих кольорах ковдру вона кожен раз робила один й той же висновок:

«Я або потрапила в моє особисте пекло, або сплю, і мені сниться кошмар»

Євгенія й сама не знала, чому, але вона з дитинства терпіти не могла рожевий колір.

Само собою, на цьому неприємні сюрпризи не закінчувалися, а лише ставали ще неприємнішими.

Усе ж таки їй снився кошмар, а кошмари вони, як відомо, приємними не бувають.

– Прийшла до тями таки?! – кожен раз раптом чуло вона сварливо-переможне зі спини. – Що, думала, з того світу не дістану? А я дістав! – продовжував тріумфувати чоловічий голос.

Після цих його слів цікавість остаточно перемагала дрімоту і Євгенія оберталася на голос, щоб побачити червономордого товстуна з сальним поглядом.

– Вибачте?.. – здивовано кожен раз запитувала вона й тут же кривилася від болю, бо відчуття було таким, нібито вона не слово вимовила, а шматок загартованого заліза спробувала проковтнути.

– Не пробачу! Будеш винна мені і за це теж, негідниця! – зловісно сповіщав товстун й знову і знову простягав їй пляшечку з мерзотно пахнучою рідиною. – На ось, випий!

– Нннні-ііі, – щоразу намагалася відмовитися вона.

І знову й знову їй це не вдавалося.