Глава 2.1

Глава 2

Історію про те, що в юності її мати стала жертвою шлюбного афериста, який мало не залишив спадкоємиці дуже солідного стану жебрачкою, Євгенія Мартинова, як їй здавалося, знала ще з пелюшок. І приблизно, з тих же пір вона знала, що будь-який чоловік, який намагається переконати її в існуванні неземного кохання, мріє або накласти лапу на її гроші, або прибрати до рук засновану її дідом й перетворену матір’ю в транснаціональну, фармацевтичну компанію.

Тому в тому, що Євгенія виросла не просто практиком й циніком, а ще й трохи параноїком – не було нічого дивного. Вона росла красунею, але не довіряла комплементам. Ні, дурненькою вона себе не вважала. Вона знала, що вона досить приваблива і ніколи не соромилася користуватись своєю зовнішністю. Але вона безперечно й точно була не з тих, хто «люблять вухами». Втім, і очима, вона теж не дуже любила. Судила лише по справах. І не то щоб суворо судила…

Просто справжнім та щирим коханням Євгенії Мартинової, була робота. І саме їй належали час, її сили і почуття. Вона любила свою роботу за почуття задоволення і самодостатності, які вона їй приносила, і навіть за втому та хвилювання.

І робота платила їй абсолютною взаємністю. Рік у рік, приносячи усе більше й більше задоволення, дозволяючи Євгенії займатися тільки тим, що їй подобалося, вникати тільки у ті питання, які були їй цікаві. Євгенія давно вже з’являлася на роботі, згідно зі своїм власним розкладом. Давно вже нікому і ні в чому не підкорялася, ні під кого не прогиналася і ні на кого не зважала. Будь то робочі стосунки, або особисті…

І якщо мисливці за її статком з таким станом речей до певного часу готові були миритися, то чоловіки, яким потрібні були не її гроші або компанія, а вона сама – миритися були не готові. Й тому неминуче відбувалося одне й те саме: як тільки закінчувався цукерково-квітковий період, починалися докори й спроби її змінити.

А Євгенія змінюватись не хотіла. Ні, не з принципу. Просто не розуміла заради чого. Заради того, щоб залишитися в житті того, хто її і так уже втомив своїми докорами та претензіями? Заради того, кому вона не подобається така, якою вона є? Яким би гарним не був секс, секс того не коштував. І тим більше такого дискомфорту не коштувала громадська думка. Яка їй справа до тих, хто вважає її неповноцінною через те, що їй вже сорок шість, а вона не тільки жодного разу не заміжня, а й навіть і дітей не має!

Не те щоб Євгенія була проти дітей… Зовсім не проти. І якби раптом довелося завагітніти, вона б обов’язково народила.

Але не сталося.

Спершу вона думала не доля, потім пішла перевірилася. Просто про всяк випадок. І з’ясувала, що й справді… не доля. Вона була абсолютно й безумовно безплідною. Само собою, ця звістка її не втішила, але й трагедією теж не стала. Вона не зазнала ні почуття власної неповноцінності, ні образи на долю. Її жодного разу не відвідала думка ні про безглуздість подальшого існування, ні про те, що вона покарана за якісь там невідомі їй гріхи або, що її, наприклад, прокляли.

Для усіх цих думок Євгенія була занадто самодостатньою та приземленою натурою.

Євгенія Мартинова не вірила ні в гороскопи, ні в прикмети, ні в віщі сни, ні в ворожіння, ні, тим більше, в існування якихось могутніх потойбічних, або божественних сил, здатних їй як нашкодити, так і допомогти.

Вона у всьому й завжди знаходила раціональні, науково-обґрунтовані пояснення. У тому числі й у своєму сні, який їй снився кожен місяць протягом останніх чи то одинадцяти, чи навіть вже дванадцяти місяців.

Тим більше, що пояснювався він дуже просто: у кожного свої страхи і тому не було нічого дивного у тому, що їй знову й знову снився кошмар про те, що її чи то насильно, чи то обманом намагаються видати заміж мало того, що за невідомо кого, так ще й цей невідомо хто дивився на неї з відвертим презирством!