Глава 1.3

І бал, і танці втратили для неї усю свою чарівність. Усе, про що вона мріяла – це скоріше б закінчилися танці й почався феєрверк, щоб вона змогла, не порушивши пристойності й не викликавши занадто пустих пліток покинути танцювальну залу.

Простеживши за принцом поглядом, Едженія побачила, що він не танцює, а розмовляє з групою офіцерів. І при цьому іноді поглядає на неї. Це давало їй надію, що як тільки вона покине зал, принц правильно витлумачить її погляд і, можливо, піде за нею слідом.

Їй було трохи соромно перед молоденьким віконтом, коли вона, пославшись на головний біль й подарувавши йому хибні надії, спочатку попросила його проводити її на веранду, а потім відправила за склянкою води, щоб отримати можливість втекти від нього.

Але який вона мала вибір? Інакше їй просто не вдалося б «випадково заблукати» на «нескінченно довгих» балконах замку і знову ж таки «цілком випадково» зіткнутися зі своїм коханим.

Едженія розуміла, що поводиться не так, як личить пристойній молодій леді. Розуміла, що вона може здатися своєму коханому надто доступною. Але нічого не могла з собою вдіяти. Вона стільки років чекала на цю зустріч. Стільки років програвала її у своїх мріях.

Однак, як тільки вона, сповнена внутрішніми сумнівами, раптом опинилася у полоні ніжно обіймаючи рук й вдихнула вже знайомий запах терпкого чоловічого парфуму, усі думки про пристойність вилетіли в неї з голови.

– Не лякайтеся, це лише я! – ніжний шепіт пролунав майже біля вуха. – Я прикрив нас відведенням очей, ви не проти?

– Ні, – відразу ж запевнила вона.

– Як щодо шампанського? – Його Високість простяг їй високий келих-флейту, у якому іскрився й переливався усіма відтінками золотий ігристий напій.

– Шампанського?.. Так… Звичайно ж… Але тільки якщо один келих, – попередила вона.

– А в мене більше й нема. Точніше, у мене в руках, звичайно ж, два келихи, але свій я вам віддавати не збирався, вибачте, – глузливо зауважив принц.

Його ігристий настрій передався і їй.

– Прощаю, – в тон йому парирувала вона.

За цією жартівливою суперечкою вона не помітила, як вони спустилися з балкона й опинилися у зимовому саду, що був розділений білими мармуровими сходами та доріжками на так звані «зелені апартаменти». Найменша частина з яких являла собою «закриті» мальовничі альтанки, де можна було усамітнитися, а більша – «відкриті».

Едженія злякалася, що Його Високість веде її в одну з «закритих» альтанок, проте страхи її були марні. Попетлявши між квіткових клумб й острівців плодових дерев, вони опинилися в апартаментах, стінами яким служила вода, що стікала практично з усіх боків альтанки.

– І у всіх на очах. І ніхто не підслухає, – з усмішкою пояснив Його Високість.