Глава 1.1

Глава 1

Щоб Едженія не робила, заснути усе одно не виходило.

Як вона не збивала й не укладала подушки, вони усе одно немовбито були набиті ні лебедячим пухом, а ялиновими шишками. Незважаючи на навстіж відчинені балконні двері й досить прохолодну ніч, їй було нестерпно жарко та душно.

Завтра, нарешті, здійсниться її найзаповітніша мрія. Так звідки ж тоді цей страх? Що її турбує?

Скільки Едженія себе пам’ятала, вона завжди була закохана у Кінвета Золотокрилого. З їхньої першої випадкової зустрічі. Її батько не був одним із наближених до Повелителя Золотокрилих драконів, отже з цієї причини ця зустріч довгі роки залишалася першою та останньою. Крім того, Едженія завжди знала, що Кінвет для неї недосяжний. Він принц, а принци одружуються лише з принцесами.

З цієї причини її почуття до Його Високості було тим комфортним різновидом чистого, світлого й практично безтужливого кохання, яке юні дівчата відчувають швидше до вигаданого лицаря, ніж до реально існуючої людини, і яка дуже часто не витримує випробування реальністю.

Любов Едженії, однак, не просто витримала, але й стала ще міцнішою: реальний подорослішавший й змужнілий Кінвет здався їй навіть ще більш чарівним, ніж ідеальний образ, що жив у її серці.

Та й як міг ідеальний образ змагатися з реальним, якщо реальний Кінвет не просто запросив її на танець, а й зізнався, що вона підкорила його серце.

Перед мисленим зором Едженії, знову й знову за цю ніч, як наяву відчинялися широкі двері величезного бального залу імператорського палацу й, розгублена й засліплена вона, застигала на порозі, не вірячи своїм очам...

Той, кого вона довгі роки бачила лише уві сні та мріях, не просто йшов їй назустріч, він дивився на неї й посміхався їй.

Коли ж він назвав її на ім’я, Едженія, щоб переконатися, що не спить, відвела за спину руки й боляче вщипнула себе за зап’ястя.

Його Високість йшла до неї рішучою та граціозною ходою, впевненого у вибраному напрямку дракона. Його світло-каштанове волосся відливало золотом. Різнокольорові відблиски, що падали від численних вогнів, дорогоцінним камінням грали на його шляху. Втім, Едженія не бачила ні їх, ні натовп химерно розряджених юних лордів та леді за його спиною, голови яких були повернуті до неї. Вона не могла відвести очей від НЬОГО.

Він привітав її низьким голосом із хрипотою. А вона подивилася йому в очі і немовбито зазнала удару під дих.

Його очі... Вони були зовсім не карими, як у всіх золотокрилих, а темно-синіми, як найглибші моря. Лімб же райдужної оболонки[1] й зовсім здавався вугільно-чорного кольору. Едженія чітко відчула, як погляд цих очей проник у саму душу, помічаючи усе: і її безнадійну любов до нього і її безмежне, нескінченне щастя лише від того, що вона має можливість просто стояти й дивитися йому у очі.

Вона так і прийняла його руку, дивлячись прямо йому в очі. Точніше, потонув у його очах.

Грала якась мелодія. Саме якась… Серце її билося настільки голосно, що вона її просто не чула.

Як вона не віддавила ноги принцу, що запросив її на танець, вона досі не знала. Хоча ні, неправда, усе вона знала: Кінвет був чудовим танцюристом та дуже уважним і чуйним партнером. Щоб хоча б якось приховати своє збентеження, вона заговорила.

[1] Лімб райдужної оболонки край рогівки – місце зчленування рогівки зі склерою: розділова смуга між рогівкою та склерою шириною 1,0-1,5 міліметра.