Пролог (продовження)

Точніше, не дозволила одна єдина дівчина, яка невідомо звідки з’явилася та з криком: «Бережіться!» стрибнула прямо на Його Величність, збивши його з ніг та заваливши… не на теплий та м’який килимок, а на тверду та холодну мармурову підлогу! Більш того, замість того, щоб відразу ж злізти з монарха та дозволити лікарям зайнятися його забитою головушкою та спинкою, вона продовжила на ньому лежати, ніби це не Великий Король був, а звичайнісінький килимок.

– І довго ви ще на мені лежатимете? – На честь Його Величності, голос його був спокійний й навіть чемний. Щоправда, і спокій і ввічливість ці були настільки по-королівські холодними, що у всіх, кому хоча б колись доводилося чути такий його голос, холоділо у душі. У всіх, окрім цієї дівчини. У всякому разі, з килимка, пардон з Його Величності, вона навіть і не подумала злізти.

– Я не лежу на вас, а прикриваю вас своїм тілом, Ваша Величносте! – мало того, що, не вибачившись, так ще й з докором у голосі оголосила вона.

– Ви це про що? – здивовано перепитав монарх, починаючи підозрювати, що головою він ударився набагато серйозніше, ніж спочатку подумав. Тому що окрім як галюцинацією, він більше ніяк не міг пояснити собі дівчину, що на ньому лежала. Хоча б вже тому, що лежати на ньому їй не дозволила б його охорона.

– Про те, що вас та усіх інших на балконі намагалися вбити! Точніше, вас спробували, а решту-таки прикінчили! Отже, якщо хочете жити, лежіть та не смикайтеся!

* * *

На цьому зображення на дверях холодильної камери завмерло.

– Що це?! – грізно спитав гість. – Я вас питаю, що це?

Зобразивши глибоку задумливість, златоволоса п’ятирічна фея часто-часто здивовано заплескала величезними очима.

Уперши руки в боки, Ермій терпляче чекав. Він нібито й розумів, що перед ним навіть й близько не п’ятирічна мала, а безсмертна всемогутня сутність, що здатна змінювати майбутнє на свій розсуд. І що звуть цю сутність не Варя, а Варіатор Майбутнього. Тим не менш, щоразу, підвищуючи на золотоволосу фею голос, він почував себе останнім мерзотником.

– Тітонька впала на дядечку? – тоненьким, дитячим голоском видала, нарешті, лже-малявка.

– Ва–аааря! – усе ж таки не стримався й гаркнув він. – Ти чудово знаєш, про що я! І ти теж! – обвинувально тицьнув він вказівним пальцем у свого, так званого, найкращого друга.

Величезні зелені очі маленькі наповнилися сльозами. Маленький носик шмигнув.

– Варя, будь ласка, даваймо без сліз, – майже благаюче попросив Ермій, проти волі відчуваючи, як серце його наповнюється каяттям. – Я знаю, що це ваших рук справа. Більш того, я знаю також і про те, що ви дещо попросили Дард’яна зробити, – багатозначно додав він, схрестивши на грудях руки. – Тому, – він знову впер руки у боки. – Я чекаю пояснень.

– Що стосується того, про що я попросила Яна, згодна, там є що пояснити, – переставши вдавати з себе маленьку наївну дівчинку, тоном й голосом впевненої в собі дорослої ділової жінки заговорила Варя. – Але що от тут тобі не подобається, – кивнувши головою на імпровізований екран, знизала вона плечима, – особисто я не розумію! Усі, хто мав залишитися жити, живі. Усі, хто мав померти, мертві. Ні, – заперечливо похитала вона головою. – Не розумію!

Заздалегідь знаючи, що ці двоє відпиратимуться до останнього, Ермій передчуваючи посміхнувся.

–Ва-аря, Ва-аря, Ва-ааря… – докірливо похитав він головою й виклав на стіл прихований у рукаві козир. – Щоб вам обом було відомо, – майже урочисто сказав він, – після історії з Другим, я щовечора переглядаю історію зміни подій у Категоризаторі Міжреальностної Пам’яті! Ну що, як тепер із розумінням? Раптом не осяяло? – насмішкувато поцікавився він, вперши засуджуючий погляд у кращого друга, оскільки саме його вважав слабшою ланкою в цій зв’язці. – А ти? Як ти міг? Не встиг отримати дар сноходца й відразу ж вчинив, як свого часу вчинив і Другий, використав сноходіння у своїх цілях! Не чекав я від тебе, Ароне, не чекав...