Лампа

На восьмий день перебування тут я вийшов провітритися зранку після чергової болісної ночі з мігренню. Голова все ще важко гуділа, ніби щось усередині повільно тиснуло зсередини, не даючи нормально зосередитися.

Вийшовши на вулицю, я взяв із кухні стілець, виніс його на невелике крильце перед вхідними дверима й сів, намагаючись трохи прийти до тями. Повітря було прохолодним і вологим, але приємним — воно трохи полегшувало стан. Я зробив кілька глибоких вдихів, заплющив очі на секунду… і коли відкрив їх — одразу помітив її.

Прямо переді мною, посеред поля, стояла блакитна лампа. Довга, тонка, схожа на звичайну настільну, яку ставлять на письмові столи. Вона виглядала настільки недоречно в цьому місці, що спочатку я навіть не зрозумів, на що дивлюся. Вона стояла нерухомо, метрів за п’ять від мене, і не видавала жодного звуку.

Я кілька секунд просто дивився на неї, намагаючись зрозуміти, чи це не наслідок втоми або мігрені. Але лампа не зникала. Вона залишалася на місці, ніби чекала, поки я щось зроблю.

Погода тим часом ставала ще важчою: небо затягнули темні, майже чорні хмари, десь у далині глухо гуркотів грім. Повітря ніби стало щільнішим, давило на плечі. Я підвівся, не відводячи погляду від лампи, і повільно почав іти в її бік.

З кожним кроком мені здавалося, що вона ледь помітно блимає жовтувато-білим світлом. Це було настільки слабке мерехтіння, що його легко можна було б не помітити, але щось у ньому було неправильне. Проте я вже не зупинявся. За ці вісім днів я бачив достатньо дивного, щоб перестати одразу відступати.

Та щойно я скоротив відстань між нами, моє самопочуття різко змінилося. Спочатку зір почав трохи розмиватися, ніби я дивився крізь воду. Потім у роті з’явився гіркий, неприємний присмак, який швидко посилився. У голові загуло, і це був не просто біль — здавалося, ніби всередині щось вібрує, розходячись хвилями по всьому тілу. Мене хитнуло, і я ледве втримав рівновагу.

Чим ближче я підходив, тим гірше себе почував. Логічно було б зупинитися, але я не міг. Ніби якась сила змушувала мене рухатися вперед. Кожен крок давався все важче, ніби підошви різало гострим ножем. Дихання збилося, а перед очима почало темніти.

Коли я підійшов зовсім близько, я майже нічого не бачив. Світ розпливався, і здавалося, що ще трохи — і я просто впаду. Я витягнув руки вперед і наосліп торкнувся лампи. Поверхня була холодною, металевою.

І в ту ж секунду все припинилося.

Біль зник. Шум у голові стих. Зір повернувся. Я стояв, дихаючи рівно, ніби нічого не сталося. Розгублено озирнувшись, я зрозумів, що лампи більше немає. Вона зникла повністю — ніби її тут ніколи й не було.

Мої долоні були вологими від поту, по спині пробіг холодок. Не бажаючи залишатися тут довше, я швидко розвернувся й попрямував назад до дому.

Підійшовши до крильця, я одразу помітив, що стілець, на якому я сидів, зник. Це було вже занадто навіть для цього місця. Мене почало нудити, у горлі з’явився важкий клубок, а дивний присмак повернувся. Тепер він був металевим, нагадував залізо або мідь. Такий смак я відчував лише в дитинстві, коли з цікавості лизнув монету, але зараз він змінювався — ставав різкішим, майже оцтовим.

Слина наповнювала рот, ковтати ставало дедалі важче. І чим ближче я підходив до дверей, тим холодніше ставало навколо. Це вже не була звичайна прохолода — здавалося, ніби температура стрімко падає. Коли я дістався дверей, відчуття було таким, ніби я стою в морозильній камері.

Я тремтячою рукою відчинив двері.

І те, що я побачив усередині, змінило мене назавжди.

Ще з третього дня перебування тут я мріяв повернутися в місто, почати життя спочатку, кинути пити й спробувати знову вступити до університету. Але це були лише думки, які я тримався десь у голові.

І тепер вони зникли.

У цьому «домі»… усе було перевернуто догори дриґом. Меблі, картини, весь інтер’єр — усе виглядало так, ніби будинок просто перевернули. Але водночас нічого не впало. Усе залишалося на своїх місцях, ніби підлога й стеля просто помінялися місцями.

Зайшовши всередину, я майже одразу почав втрачати свідомість. В очах різко потемніло, підлога під ногами ніби провалилася, і мене повело вбік. Я ледве тримався на ногах, хапаючись руками за повітря, як п’яний, який ось-ось впаде. Голова гуділа, тіло не слухалося, все навколо ніби почало зсуватись і плисти.

Я підняв погляд — і в ту ж мить мене пробрав справжній страх. Меблі рухалися. Не просто хиталися — вони повзли по поверхні, яка тепер була зверху, по тій перевернутій «підлозі». Стільці, столи, шафи — все почало зміщуватись, зіштовхуватись, крутитись. Спочатку повільно, ніби хтось невидимий їх штовхав, а потім все швидше і швидше. Вони врізались один в одного, билися об стіни з таким гуркотом, що в мене аж різало у вухах. Здавалося, ще трохи — і мене просто оглушить цим звуком.

Я намагався втриматися, але мене кидало з боку в бік. І саме тоді я побачив її. Лампу. Вона стояла прямо переді мною — на стелі, яка тепер стала підлогою. Вона блимала. Різко, ритмічно, занадто швидко. Кожен спалах бив по очах, змушував мружитись, але відвести погляд я не міг. Наче мене тримало.

Разом із цим з’явився звук. Спочатку тихий, знайомий гул, як від ламп денного світла. Але він швидко почав наростати. Через кілька секунд він уже був усюди — в кімнаті, в повітрі, у мене в голові. Він ніби вгризався всередину, розширювався, тиснув. Я схопився за вуха і закричав, але власного голосу майже не чув — тільки цей нестерпний, живий гул.

Біль став таким сильним, що я перестав розуміти, де я знаходжуся. Ноги підкосилися, і я впав. Тіло почало смикатися, мене скрутило, як від сильного удару струмом. Я не контролював ні рук, ні ніг, лише відчував, як усе стискається всередині. Через кілька секунд я просто відключився.

Коли я прийшов до тями, вже був вечір. Я лежав на тому самому місці. Першою думкою було, що це все мені здалося, але варто було відкрити очі й подивитися вгору — як я одразу зрозумів, що нічого не закінчилося. Наді мною висів той самий червоний диван. Весь інтер’єр досі був перевернутий. Меблі залишалися «приклеєними» до стелі, і нічого не повернулося назад.