Не звертай увагу

Я добре пам’ятаю той перший ранок. Здається, ніби це було вчора.

Я прокинувся від гучного стуку у двері. Підвівшись, я вийшов із кімнати, підійшов до дверей і обережно подивився у вічко. За дверима вже нікого не було.

Тоді я підбіг до панорамного вікна у вітальні й почав оглядати двір. Побачив тільки свою машину й переконався, що навколо справді нікого немає.

Я повернувся до передпокою й відчинив двері. З вулиці віяло приємним прохолодним повітрям. На порозі я раптом спіткнувся об коробку — звичайну картонну коробку.

Наскільки пам’ятаю, вона була доволі велика й важка.

Я підштовхнув її ногою в дім і поніс до вітальні. Поставив коробку на довгий скляний журнальний стіл, а сам сів на диван.

З обережністю й недовірою я відкрив її.

Усередині лежала велика пляшка червоного вина. Діставши її, я почав оглядати коробку далі. Під пляшкою були великі пачки макаронів і різні консерви з рибою.

Я переніс коробку на кухню й почав розкладати продукти по полицях, уважно читаючи склад і термін придатності.

Коли все було розкладено, а вино стояло в холодильнику, я зазирнув на саме дно коробки. Там лежав такий самий конверт, як той, що я знайшов біля бару.

Тремтячими руками я відкрив його.

Усередині лежали десять купюр по сто доларів.

У цей момент у кишені завібрував телефон. Я відкрив повідомлення на електронній пошті — від Ліка.

Він написав, що це оплата за перший день, а вино — особливий подарунок, тому порадив не випити його одразу, а розтягнути на довше.

Також він нагадав, що до обіду я маю зробити обхід поля, але не відходити далеко від дому.

Прочитавши повідомлення й подякувавши за вино, я взявся готувати собі сніданок.

Зваривши макарони й чай, я сів їсти. І раптом знову побачив ту саму фотографію, яка налякала мене вчора.

Вона стояла на кутовому комоді в дальньому куті кухні.

Згадавши слова Ліка, я підійшов ближче — і здригнувся.

На фотографії був я і мама на моєму дванадцятому дні народження.

Тривожно відкривши комод, я поклав фотографію всередину.

Мені було не по собі в цьому домі.

Я не розумів:
звідки тут беруться мої особисті фотографії?
чому їх потрібно ховати?
і що тут взагалі відбувається?

Але я довіряв Ліку. Він давав корисні поради щодо всіх цих дивних подій.

Апетит на той час уже зник, і я вирішив зробити обхід, як і сказав Лік.

На вулиці стояв легкий, але помітний туман. Мабуть, саме тому Лік наказав не відходити далеко від дому. Накинувши куртку, я вийшов надвір. Повітря було прохолодним.

Відійшовши кілька метрів від парадних дверей, я почав думати, у який бік піти. Озирнувшись довкола, я тихо насвистував, щоб хоч трохи підбадьорити себе, і рушив просто вперед.

Яким саме маршрутом робити обхід, Лік мені не сказав. Тому я вирішив, що пройтися просто вперед і назад буде достатньо.

Я йшов, час від часу озираючись, щоб перевірити, наскільки далеко відійшов від дому.

Так минуло хвилин п’ять.

Коли я знову озирнувся, то помітив, що дім усе ще видно — на відстані кількох десятків метрів.

Я пішов далі.

Йшов і йшов… поки знову не озирнувся.

Дивно.

Відстань виглядала такою самою, як і кілька хвилин тому.

Я зупинився.
Повернувся всім тілом і довго дивився на будинок крізь туман.

Здавалося, він навіть не віддаляється.

Наче я йду… але місце навколо мене залишається тим самим.

Нахмурившись, я зробив ще кілька кроків і знову озирнувся.

Нічого не змінилося.

Я прискорив крок.

Та все одно не віддалявся.

Тоді, вже трохи наляканий, я побіг.

Я біг швидко, крізь колоски пшениці. Вони шурхотіли об ноги, а туман ставав густішим.

Коли я знову озирнувся — дім був там же.

Той самий.
На тій самій відстані.

І тоді я раптом помітив дещо дивне.

Дим із труби будинку не рухався.
Він просто завис у повітрі, ніби час навколо нього зупинився.

У цей момент мені стало по-справжньому страшно.

Я знову побіг, тепер уже різко звернувши праворуч. Але коли озирнувся — дім знову стояв на тій самій відстані.

Тоді я кинувся бігти прямо до нього.

Добігши до машини, я відкрив двері й сів усередину, сподіваючись від’їхати хоча б на кілометр від дому. Але я ніяк не міг знайти свої ключі.

Я обшукав усе: під сидіннями, під килимками, навіть у бардачку. Нічого.

Я подумав, що, мабуть, коли був п’яний, десь їх кинув або обронив.

Вийшовши з машини, я присів на землю й почав шукати. Заглянув під автомобіль, пройшовся маршрутом від машини до вхідних дверей, але безрезультатно.

Тоді я вирішив, що ключі можуть бути в домі. Я почав обшукувати всі кімнати, де був учора: спальню, вітальню й ванну. Але так нічого й не знайшов.

Розбитий, я знову вийшов на двір.

І саме тоді отримав повідомлення.

Від… ну, ви вже здогадалися.

Від Ліка.

У повідомленні він ніби насміхався з мене, описуючи, як я біг по полю, намагаючись віддалитися від дому. Він пояснив, що так обхід не роблять. Краще ходити по колу навколо дому — тільки так можна зробити справжній обхід.

Я запитав у нього, чи бачить він мене, бо складалося враження, що він спостерігає за кожним моїм кроком.

Він відповів якось розмито:

— Я ніби бачу… а ніби й ні. Думай як тобі завгодно.

Закінчивши круговий обхід, я повернувся додому, знявши перед дверима ботинки. Нероздягаючись, я розкинувся на червоному дивані в вітальні. Здавалося, що зараз я вирублюсь, із переляку в тому числі. Але вібрація в кармані пробудила мене із дрьому.

Лік написав, щоб я не звертав уваги на те, що зараз буде на вулиці, і порадив не дивитися у вікна спальні, якщо хочу зберегти свою психіку. Це повідомлення зтривожило мене — ну як всі повідомлення від нього. Але мені було до жаху цікаво, що ж там за вікном. Зрештою, Лік не написав нічого страшного, нічого, що могло б реально зі мною статися… окрім психіки, звісно.