По приїзду прочитай...

Привіт, я Калеб Андерсон. Хочу розповісти моторошну історію, що сталася зі мною не так давно.

Це були двотисячні. Мені було 21, я ще молодий і захоплювався музикою — особливо джазом і блюзом. Вчився в університеті штату Мічиган. Там у мене з’явилася супутниця — Міра, переселенка з Європи. Чесно кажучи, я кохав її… дуже сильно. Але вона мені зрадила, і це надовго вибило мене з колії.

Мене виключили з університету за погану успішність. Я почав пити, ночував у друзів, але вони поступово віддалялися. Проблеми з грошима наростали: батьки, які тоді ще не знали про моє виключення, розійшлися, і ніхто не надсилав мені грошей. Без диплому й освіти мене нікуди не брали.

Одного вечора, на останні гроші, які позичив у друга, я нажрався у барі. Сидів підпираючи стінку, весь промоклий від проливного дощу, коли мені здалося, що хтось дуже швидко пройшов повз. Я здригнувся, оглянувся, але нікого не було.

Тоді мою увагу привернуло щось на тротуарі. Малесенький конверт. Я підкрався, сів прямо на мокру бруківку, як дитина, що відкриває подарунок від Санта Клауса на Різдво.

Я відкрив конверт… і дуже шкодую, що це зробив. Якби не відкрив — моє життя не перевернулося б, я б не опинився в тому нещасному стані.

Усередині була маленька чорна візитка з золотими лініями по краях. Спочатку здалося, що на ній нічого немає, але перевернувши її, я побачив щось на кшталт електронної адреси. Домен був дивний, не Hotmail і не Yahoo, а Lkn. Я не надав цьому великого значення.

Вставши під навіс бару, я дістав свій напівзламаний телефон і набрав адресу. Мене одразу запитав якийсь Лік — я ніколи його не бачив і не чув. Він запропонував мені заїхати у новісінький будинок і провести там кілька шикарних тижнів. І ще пропонував гроші — десь 1000 доларів на день.

Мої очі, запливлі від алкоголю, спалахнули жагою. Я подумав: «Мабуть, це мій шанс стати на ноги». Відповів, що приїду. Вони сказали: «Все готово, чекаємо на тебе».

Я, дурний і п’яний, ледве тримався на ногах, сів у свій роздовбаний Peugeot, ввів адресу на телефоні і натиснув на газ. Як доїхав — не пам’ятаю. Пам’ятаю лише поле, що тягнулося, здавалося, до самого горизонту, і як Пежо трясло від нерівної дороги.

Під’їжджаючи, на телефон прийшло ще одне повідомлення від Ліка:

«По приїзду прочитай правила в папці. Вона лежить на гранітовому столі у кухні».

Я був збитий із пантелику. Які правила?

Коли я нарешті побачив дім… він був у стилі хай-тек, з одним поверхом. Стильний, престижний, у сіро-білих тонах. Вийшовши з машини, я помітив велике панорамне вікно, що відблискувало на місячному сяйві.

Підійшов до дверей, дернув за холодну металеву ручку — двері з гучним тріском відчинилися. Вони не були замкнені.