Глава 6

На наступний день я говорила з Кларою і Рюко. Хотіла їх познайомити одне з одним. Обидва були не проти, тому прогулянку ми призначили на вихідних. Дні проходили спокійно й звичайно, але за той час я стала більше думати про свого друга. В моїй голові вертілося те, що він робить та як поживає, чи все з ним гаразд або про що думає взагалі. Я думала про те, як мені показати йому свої почуття. З цими думками я й засинала. На вихідних ми всі гуртом зустрілися. Рюко познайомився з Кларою, а далі гуляли й веселилися. В один момент Клара сказала, що відійде в магазин, бо "мама сказала їй купити дещо". Рюко хотів було з нею піти, але та заперечила, підморгнувши мені. Невдовзі вона зникла за деревами.

* Жаль, що не пішов з нею. Може міг би якось допомогти твоїй подрузі, - почав друг.

* Так, - почервоніла трошки.

* З тобою все добре? Ти чомусь червона. Чи нам так подобається кличка ‘’червоненька’’?

 В його голосі пролунала нота хитрощів. Я залепетала:

* Та н-ні,що ти! Я в порядку.

 Він посміхнувся.

* Як тобі моя подруга? - поцікавилася.

* Нічогенька. Вона приємна й хороша людина.

* Я рада це чути.

 Ми повільно брели по доріжці. Клара затримувалася, проте я знала причину. Раптом він зупинився.

* Що трапилося? - здивувалася.

* Твоєї подруги щось довго нема. Щось могло б і трапитися.

* Я гадаю, вона....

 Він перервав:

* Я піду пошукаю її. Ти зі мною?

* Я вас тут почекаю, - відповіла я.

 Рюко було вже збирався йти, але я раптом схопила його за руку, гукнувши:

* Почекай!

* Що?

 Він лицем повернувся до мене й дивився прямісінько в очі. Його очі заворожували. В цій несамовитій блакиті помітно вбачалися хвилювання та легка тривожність, а рука була теплою, ніжною. Хотілося пригорнутися до неї, відчути тепло та ласку. На мить мій язик не міг навіть поворухнутися. Швидко оговтавшись, я проказала:

* Н-нічого. Все гаразд. Йди!

 Він зник. В голові у мене ще чітко відображався образ Рюко. Я знову почервоніла, слід за цим відчула невелике розчарування. Мій друг хвилювався за подругу. В мене була маленька заздрість тому, як він хвилювався за Клару, а не за мене. Я не хотіла здаватися егоїстичною, проте як йому знати, що моя подруга залишила нас наодинці, допомагаючи мені стати ближче до своєї мети. Принаймі поки що, це здавалося так. Я сіла на лавку, очікуючи на своїх друзів. Невдовзі Рюко і Клара прийшли. Подруга почала:

* Довго нас чекала?

* Та ні, зовсім трошки, - сором'язливо відповіла.

* Зрозуміло.

Ми гуляли до кінця дня. Усі мої сумніви та розчарування розлетілися геть, поринаючи в прогулянку з друзями. Потім Клара сказала, що піде зі мною, а йому хвилюватися за мене нічого, бо вона проведе додому. Рюко погодився та пішов геть. Відійшовши на пару метрів від нього, Клара запитала:

* Ну як все пройшло? Ти сказала про свої почуття?

* Ні, - відповіла тихо.

* Серйозно?!- її рука ляснула по її лобу, продовживши:- Я дарма старалася вас наодинці залишити?

* Я хотіла йому про це якось сказати, але не змогла. Він так турбувався за тебе, то....

* Я від тебе, подруго, не очікувала такого. Це ж треба було так!

* Це набагато тяжче було зробити, ніж я думала, - обурено відповіла я.

* Проїхали цю тему, - відказала подруга, а потім продовжила: - До речі, скоро день Святого Валентина. Ти якраз можеш йому зробити подарунок. Тільки не проґав, як цього разу!

* Скоро? Добре, Кларо, - відповіла, знову почервонівши.