Глава 11

Оля захлопала пухнастими віями.

– Не зрозуміла.

– Це я нічого не розумію. Ходімо, – Дмитро за руку потягнув сусідку до своєї автівки. – сама все побачиш. Ми відшукали Пеппу у шашличній, ледь не з боєм викупили її, а ти кажеш, що вона повернулась сама.

– Постривай. Пеппа ж не могла роздвоїтися.

– Та виходить, що змогла!

Дмитро постукав по дверцятах, Ліза відчинила вікно.

– З поверненням блудної свині, – вигукнула вона, вказуючи на спевдо-Пеппу. Дорослі чомусь виглядали геть не веселими. – Що не так? Олю, ти не рада?

– Ні, сонечко, я рада. Просто ви привезли чужу свиню…

– Як? – Ліза випхала тварину на вулицю. – У неї манікюр і напис… Он, сама подивись – «Пеппа».

Оля присіла навпочіпки.

– Тут написано не «Пеппа», а «Петр»! – видушила крізь сміх. – Господи, та це взагалі мужик! Як ви могли сплутати його з моєю красунею?

– Ну знаєш, – насупився Дмитро, – всі вони на одну пику. А ратиці? Чого вони пофарбовані? Хто робить манікюр кабанам? Окрім тебе, звісно…

– Так то і не лак. Він, мабуть, випадково у фарбу вліз, бо у нас сьогодні лавки на набережній фарбують.

Горянський видав звук, що нагадував волання помираючого кита. Зазирнув під хвіст тварині, та з розпачем визнав своє фіаско.

– Я вб’ю Ромку, – процідив. – Це він збив нас із пантелику.

Ліза від душі розреготалась.

– Не свари дядю Рому, насправді ми самі вині, що не перевірили… Краще пошукай у цьому плюси – тепер можна відкривати свою міні-ферму.

– Ніякої ферми.

Оля почухала кабана за вушком.

– Якби ж знати, що його не збираються вбивати… Тоді б можна було повернути власникам.

– Тільки після того, як вони повернуть мені п’ять тисяч, – хмикнув Горянський.

– Ого! Ти стільки грошей за нього виклав? – здивувалась Оля. – Це так благородно.

– Я старався не заради нього.

– Знаю… – розпливлася у посмішці дівчина. – І це тобі однозначно зарахується.

Петра вирішили не віддавати. Точніше, Оля вирішила, а Дмитро за першої ж нагоди змився подалі від свиней. Пеппа з свою чергу дуже зраділа, коли дізналась, що відтепер у неї з’явиться хлопець, щоправда, кастрований, але не будемо вдаватися в анатомічні подробиці. Оля пів дня провозилась з облаштуванням затишного куточка для тварин на дворі, проте ті вперто ігнорували її старання. Пеппа за звичкою злізла у м’яке крісло, а Петро норовив навести лад у сміттєвому відрі. Можливо, ті п’ятачки остаточно узяли б гору над людиною, якби не рятівний дзвінок від Марти:

– Прикинь, у нас втік кабан! – жалілася вона у слухавку. – Хотіли зробити міні-зоопарк для дітей, щоб вони вчились доглядати за тваринами, а тут така халепа. Ще й всю провину повісили на мого друга, мовляв, той погано зачинив причеп… Я ось, що подумала… Ти не позичиш нам Пеппу? Хоча б на літній сезон.

– Пеппу не позичу, але ваш кабан у мене! – зраділа Оля, що якраз відвойовувала пакет з картопляним лушпинням. – Забирайте, і якомога швидше.

За годину до котеджу під’їхав пікап. Багажник був устелений свіжою соломою, а в кутку лежала гірка фруктів, яка б мала приманити Петра.

– Ви врятували мені життя! – вигукнув хлопець за кермом. – Я вже збирався прощатися з роботою…

Із-за паркану визирнув Горянський. Він щойно доробив проект, і з чистою совістю, пообіцявши «не тупити з сусідкою» відправив Рому назад до Львова.

– Петро вже нагостювався? – запитав у Олі.

– Так, і здається на нього дуже чекають.

Хлопець з табору кивнув.

– Ще б пак! Йому такий загін збудували, я б сам там жив. На літо з прохолодною ванною, а на зиму – з підігрівом підлоги. Ще й годуватимуть їжею зі столової, тією що й дітям дають… Не кожній свині така щаслива доля випадає. І чого ото було тікати? Давай, Пєтька, заходь, – поманив кабана бананом.

Петя подивився на смаколик, зробив крок уперед, а потім озирнувся на Пеппу. Одному Богові відомо, що у той момент було в голові у кабана, але для людей поруч із ним цей жест здався досить милим. Навіть Горянський підняв брови.

– Я можу помилятися, але схоже, що він не бажає йти без Пеппи.

– Та ні… – відмахнулась Оля,  – то він так прощається. Пане Петро, Пеппа не може поїхати з вами.

Немов у відповідь на її слова, свинка рохкнула й першою побігла до машини. Кабан, по-собачому виляючи хвостиком, рушив за нею.

– Але.. Але, – в Олі не було слів. – Я не думала, що вона захоче покинути мене. Ось так легко.

Дмитро не вірив своєму щастю. Позбутися обох свиней одним махом!

– Так само із дітьми, – розвів руками, зображаючи щире співчуття, – годуєш їх, одягаєш, виховуєш… А потім вони зустрічають якогось Мака, тобто Петра, і ти стаєш непотрібним.

– Не хвилюйтесь! Їм удвох веселіше буде, – вмовляв працівник табору, сподіваючись, що за такий бонус ого повністю реабілітують.

– Я сумуватиму за нею… – Оля підійшла до автівки й востаннє погладила Пеппу. – Вона стільки часу прожила зі мною. А тепер я залишусь одна.

– Чому ж одна? – Дмитро обійняв дівчину за талію. – Ми нічим не гірші за свиню. А коли подивишся, як Женя їсть, то взагалі не відрізниш його від Пеппи. Навіть плямкає так само.

Оля міцніше притиснулась до Горянського.

– І все одно… Якось мені млосно на душі.

Дмитро подивися на дівчину, потім на Пеппу, і раптом збагнув, що та тварина відіграла значно більшу роль у житті Олі, ніж йому здавалося раніше. Порятунок порося був своєрідним протестом проти долі. Смерть відібрала у неї рідних, а вона відібрала у смерті Пеппу. І нехай зі сторони це виглядає трохи комічно, та піклування про свинку допомогло Олі почуватися потрібною. Тепер же місія Пеппи закінчилась – Оля опинилась у руках Горянських, де їй точно не дадуть сумувати.

– Довгі проводи – зайві сльози! – постановив хлопець, зачиняючи багажник на додатковий замок. – Поїхали!

Автівка з тваринами віддалялась, а Дмитро з Олею стояли та дивилися їй услід. Горянський ледве стримувався, аби не затанцювати з радості, але натомість прошепотів: