Глава 10

Дмитро був переконаний, що найважче у тій ситуації саме йому. Він – далеко не актор, а мав якомога реалістичніше прикидатися, наче геть розбитий горем. Дідько, та хіба ж можна сприймати за трагедію те, що насправді є подарунком долі? Пеппа зникла! Та це чудесна новина: нарешті не пхатиметься своїм вологим п’ятаком у щоку, не цупитиме їжу з кухні й нарешті припинить рити тунелі під парканом. А те противне рохкання? Від нього хотілося застрелитись. Наче не на море відпочивати приїхав, а до бабусі в село.

– Мені так шкода… – вкотре повторив Горянський, погладжуючи Олю по плечу. – Пеппа була такою милою. Нам її дуже не вистачатиме.

Оля підняла великі, сповнені сліз, очі.

– Що значить «була»? Ти готовий завчасно об’явити її покійницею?! – відштовхнула чоловіка від себе. – Я думала, ти погодився допомогти з пошуками.

– Ні! Ні в якому разі. Я… – глянув на Лізу, сподіваючись, що та допоможе викрутитись.

– Насправді саме він запропонував об’їхати Золоті Піски на машині, – видала дівчинка. – І оголосити винагороду за цінну інформацію.

Дмитру не залишалося нічого іншого, як кивнути.

– Угу. Ми з Лізою прочешемо вулиці, попитаємо у перехожих. А ти залишайся тут на випадок, якщо Пеппа повернеться. Раптом вона просто вийшла прогулятись.

– Добре. Дякую вам! – просіяла Оля. – Будемо на зв’язку.

Дмитро поцілував дівчину в лоба й, поманивши за собою племінницю, пішов до машини.

– Яке горе! – бубонів сідаючи за кермо. – Пропали сорок кілограмів сала…

Ліза насупилась точно так, як зробила б на її місці Оля.

– Не кажи так! У ній ще й м’ясо є…

Обоє тихенько розсміялись. Дмитро виїхав з двору й направився у центр селища.

– Де «шукатимемо» в першу чергу? Особисто я б не відмовився від хорошого шматка піци.

– Згодна. А потім «пошукаємо» в супермаркеті, бо в мене закінчився гель для душу.

– Точно. І продуктів треба підкупити.

Вони заїхали у кафе. Замовили пепероні, що просто ідеально смакувала з холодним апельсиновим соком.

– То тепер ви з Олею пара? – не втрималась від цікавості Ліза. – Чи як?

– А ви з дикобразом? – відбив Горянський.

– Чому ти переводиш стрілки? Я першою запитала.

– Бо я дорослий, і маю деякі привілеї. Якщо ми вже зачепили цю тему, то маю повідомити, що не підтримую твого захоплення місцевими музикантами.

– Лише одним.

– Дякувати Богу! – Дмитро запхав до рота черговий шматок піци. – І взагалі, хлопці-підлітки – це тотальна небезпека. Чому ти не можеш відкласти початок стосунків десь… років до тридцяти?

– Та годі! – Ліза закотила очі. – Що небезпечного в Маці?

– У цьому віці хлопці думають не тим, що поміж вух, а тим, що поміж ніг. Ось що небезпечного.

– Типу в іншому віці щось змінюється.

Дмитро насилу приховав здивування. Звідки у цій дівчинці стільки життєвої мудрості? Їй всього-то чотирнадцять, а закидає такі речі, наче вже пройшла Крим, Рим і мідні труби. Хоча… з іншого боку так воно і було.

–  Ти маєш рацію. Проте з віком ми вчимося розгрібати наслідки своїх помилок, а не лише ховатися за спідницею у матусі.

– Давай на чистоту, – Ліза склала руки на столі, ніби приготувалась до важливих переговорів. – Іншими словами ти боїшся, що я завагітнію, і тоді тобі доведеться брати під опіку третю дитину.

Вона прослідкувала за реакцією дядька й розсміялась.

– Звісно боюсь! Квартира в мене не резинова, між іншим, – пошуткував Дмитро, коли зійшов переляк. – А якщо серйозно, мене більше лякає той факт, що який недомірок захоче образити тебе. Ти ж знаєш: ви з Женею – найцінніше, що я маю у житті. А тут з’явився той дикобраз, і я повинен ділитися з ним частиною свого скарбу.

 Ліза схилила голову набік.

– Дякую.

Дмитро довго розмірковував, перед тим, як озвучити своє рішення.

– А, може, ти запросиш його до нас на каву? Поспілкуємось у сімейному колі, я дізнаюсь про Мака більше.

– І якщо він тобі сподобається, то відпустиш мене на офіційне побачення, – добила Ліза.

– Домовились. Але йому доведеться ду-у-уже постаратись.

Горянські доїли залишки, розрахувались з офіціантом і вже хотіли їхати у справах, як їхні плани перервав дзвінок Романа.

– Чуєш, тут такий прикол, – вагаючись почав той. – Я зайшов посцяти…

– … добре, що сповістив.

– Та послухай! На задньому дворі цієї забігайлівки прив’язана до паркану свиня. Я б не звернув на неї уваги, якби в неї не були пофарбовані нігті. То часом не ваша сусідка?

Дмитра аж перекосило. Вони з Лізою вже відсвяткували поминки свині. Якого біса та вирішила знайтись?

– Ні… Подумаєш, нігті пофарбовані! Просто тварина доглядає за собою… Це ж не обов’язково має бути Пеппа.

– Секунду… – почувся поросячий писк. – У неї на стегні маркером написано «Пеппа» і намальоване сердечко.

– Тезка.          

– Ну як знаєш. Якщо тобі ця свиня не потрібна, то мені тим паче.

Ліза не витримала. Вона вихопила слухавку.

– Постривай! Скинь нам адресу, а сам залишайся там. Ми скоро будемо.

– Окей.

Дмитро зміряв племінницю нещасним поглядом.

– Ну навіщо? Все ж так добре складалося…

– Одна справа, коли ми її просто не шукали, – пояснила Ліза. – А так виходить повне свинство.

– Яке влучне слово.

– Та годі! Заберемо Пеппу, ти станеш героєм для Олі. Уяви, як вона зрадіє!

Перед очима Горянського постала заплакана дівчина.

– Гаразд, – здався. – Але тільки заради Олі.

– Погнали!

Горянські вирушили за координатами, які надіслав Рома. Тоді вони ще не знали, що повернення свині у сім’ю обернеться ледь не гангстерські розбірки…

***
 

Місце, про яке розповідав Рома, було маленьким придорожнім кафе. Металева будка перед звичайним сільським подвір’ям, кілька запилених столиків та одна єдина страва в меню – шашлик.

– Це доля, – мимоволі посміхнувся Дмитро. – Недаремно вона сюди потрапила.