Глава 8

 – Ну все, – Рома зняв окуляри й задоволено відкинувся на спинку крісла. – Тепер можна зі спокійною душею повертатися у Львів. Ну чому такий насуплений? Нормально ж вийшло.

Дмитро подивився на слайди з презентацією реклами. Хоч формально вони дотрималися усіх вимог, робота все одно здавалася примітивною. Не дарма ж на виконання проекту давали три тижні. Та дурня, яку друзі склепали в останню мить, Горянському геть не подобалась. Якийсь рекламний Франкенштейн з душком плагіату на Містера Пропера.

– Все ж таки це банальщина, – похитав головою він. – Кого здивуєш роликом про вправну домогосподарку?

– А нас і не просили дивувати, то вже ти сам вирішив заморочитись, – Роман захлопнув кришку ноутбука. – Раптом виникне крута ідея – дай знати, а поки мене влаштовує той факт, що я з’явлюся на нараду не з порожніми руками.

Горянський допив каву, яка слугувала вірним допінгом під час роботи. Подивився у вікно – починало сутеніти. Він і не помітив, що просидів за роботою майже увесь день. Ліза за цей час встигла двічі згоріти на сонці, передивитися всю трилогію «Сутінків» й крадькома зустрітися зі своїм дикобразоподібним кавалером, хоча від останнього вперто відхрещувалась.

– То як хочеш провести останні дні на морі? – запитав Дмитро, прибираючи зі столу жменю зім’ятого паперу.

– З користю. Попрошу у вашої сусідки організувати індивідуальну екскурсію селищем, а там подивимось… – Рома уважно простежив за реакцією друга на свою провокацію і переконався, що вона діє так, як і було задумано. – Якщо все вдасться, то сьогодні на ніч не чекайте.

Горянський з такою силою запхав ноутбук до сумки, що бідолашний аж затріщав.

– Вирішив скористатися дівчиною? – прошипів, буравлячи друга холодним поглядом.

– Чому скористатися?

– Тому що… Побачив симпатичний задок, і відразу кобеля увімкнув! Ти ж її зовсім не знаєш. Вона не така, якою здається на перший погляд.

– А яка?

– Вона… – Дмитро машинально подивився у бік паркану. – У ній є щось неземне. Наче вона знає і відчуває набагато більше, ніж можемо ми з тобою, і при цьому намагається маскуватися під звичайну людину, аби не привертати до себе уваги.

– Друже, я зовсім не вкурюю про що ти, – зізнався Рома.

– Це важко пояснити, я й сам не до кінця розібрався.

– Ну тоді мені стало ще цікавіше! – Рома потер долоні. Розумів, що грає з вогнем, але відступати не збирався. – Здобич стає все привабливішою.

Раптом Дмитро відкинув папери й навис над столом, наче грозова хмара.

– Ти не посмієш, – процідив крізь зуби. – Спи з ким завгодно, тільки не з нею!

– Чому? Ти ж казав, що між вами нічого немає.

– Немає.

– Тоді знаєш, як це називається? Ні собі, ні людям!

– Мені все одно, що тим там думаєш, – кинув Дмитро і повернувся до своїх справ.

Рому це не задовольнило. Він майже пробив ту броню, за якою ховався його друг, тому тепер впевнено пішов напролом.

– Який же ти боягуз, Дімка! Поки мнешся, як дев’ятикласниця на дискотеці, хтось скористається моментом й загарбає собі твою Ольку. Що з тобою не так? Чому ти не можеш просто визнати, що небайдужий до неї?

На мить Горянський завмер, готуючись відбивати напад Романа, але потім його плечі опустилися, голос став спокійнішим.

– А для чого? Літо скінчиться, ми поїдемо до Львова… Одного разу Оля вже втратила сім’ю, я не хочу, аби вона переживала подібне знову, – промовив це, і на душі відразу полегшало.

– Класно ти все вирішив. І за себе, і за неї.

– Бо я знаю, що так і буде. Їй дев’ятнадцять, Ромо! Хіба така дівчинка годиться на роль матері для моїх дітей? Це ж смішно!

– Твої діти все життя обходяться без матері. Може, вона їм вже й не потрібна взагалі… Але одного вони потребують точно.

– Чого ж?

– Щасливого батька… – почухав потолицю, – чи дядька… Тебе, коротше! Вони мають бачити здорові стосунки. Вчитися на твоєму прикладі, а не спостерігати, як ти через власну невпевненість відфутболюєш чудову дівчину.

– Я не знаю…

– А я знаю! – почулося зі сходів. Чоловіки обернулись та помітили Лізу, що ховалася за перилами. – Тобі треба піти до Олі й зізнатися у своїх почуттях. А якщо ти цього не зробиш, то я сама їй розповім, але тоді буде не романтика, а шо-попало.

– Моя розумничка! – Рома підставив кулак, і Ліза стукнула по ньому. – Постривай, а як довго ти нас слухала.

– Боїшся, що я могла почути той момент, коли ти брехав наче хочеш переспати з Олею? Не хвилюйся, нічого такого я не чула.

– Хтось загрався у дорослу… – зітхнув Дмитро.

– А хтось поводиться, як дитина, – додав Рома, кивнувши на друга.

– Гадаєте мені дійсно треба спробувати?

– Так!

– Тоді я… – Дмитро нервово скуйовдив на собі волосся. – Тоді я піду і поговорю з нею. Прямо зараз!

– Не вийде, – зупинила його Ліза. – Її немає вдома. Оля сьогодні на ярмарку.

Рома смикнув дівчинку за руку, підіймаючи зі сходів.

– Тоді чому ми й досі тут? – вигукнув він. – Бігом по малого та на ярмарок!

Горянський нарешті посміхнувся.

– Поїхали.

***
 

Як і передбачалося, на ярмарку був повний аншлаг. Відпочивальники, точно косяк сардин, снували поміж наметів з товарами та ласощами. Хтось активно скуповував сувеніри, хтось приміряв різнобарвні парео, які майоріли на сонці, наче прапори неіснуючих республік, а хтось, пританцьовуючи під народний ансамбль, чекав поки досмажиться м’ясо на мангалі.

Біля невеличкої платформи, оздобленої штучними коралами та декоративним камінням, вистроїлася черга сфотографуватися з русалкою. Оля вже кілька годин посміхалася в об’єктиви мобільних телефонів, і з кожним новим туристом біля себе почувалась все більш виснаженою. Напевно, треба було погоджуватись на костюм Губки Боба… Зрештою, він теж належить до морської тематики, але бодай не викликає мільйон непристойних пропозицій з боку чоловіків на підпитку. Крім того, розшитий блискітками хвіст виявився не прикрасою, а знаряддям катування: коловся, не пропускав повітря, викликав подразнення на шкірі й у ньому було геть неможливо рухатись, хіба що посунути ноги на кілька сантиметрів, аби розігнати кров.