Глава 7

Дмитро мчав додому, як розлючений носоріг. Якщо він знайде у будинку того нахабного підлітка, то скрутить шию, не вагаючись! Настрій був якраз для цього підходящий.

Штовхнувши ногою хвіртку, Горянський зайшов на подвір’я. На секунду подумав, щоб було б непогано підкрастися: якщо він зловить тих голубків на гарячому, то матиме повне право дати обом прочуханки. А раптом, побачить таке, до чого ще морально не готовий? І хоч Дмитро до останнього сподівався, що його племінниця має голову на плечах, вирішив не ризикувати.

– Лізо! – вигукнув, ступаючи на поріг.

Дівчинка не відповіла, проте з сусідньої кімнати долинули малорозбірливі шматки розмови. Вона таки була не одна! Дмитро пішов на голос.

– У нас гості? – запитав, зазираючи до кухні.

На диво там нікого окрім самої Лізи не було. Принаймні, на перший погляд.

– Так.

– І де ж він? – просичав Горянський.

– Хто?

– Твій гість.

– А, та ні… у нас гостя! – Ліза підняла скатертину, і з-під столу показався п’ятачок Пеппи.

В Дмитра наче гора з плечей звалилась. Він ще ніколи не був настільки радий бачити ту свиню.

– Це ти з нею розмовляла?

– Ну а з ким іще? – Ліза невинно захлопала віями. – Женя ж у таборі.

– Бачу тобі тут теж нудно…

– Ні, цілком нормально. Але якби ти не забороняв хоч інколи ходити в гості до Олі, то було б значно веселіше. До речі, а чому ви так швидко повернулися?

– Апетит пропав.

– Посварились?

– Я не хочу це обговорювати, і тобі раджу не лізти в чужі справи.

– Як скажеш, – неочікувано погодилась Ліза. – Йди приляж, а то вигляд у тебе якийсь втомлений…

– Твоя правда.

Дмитро завалився на диван й став ліниво перемикати пультом канали на телевізорі. Йому хотілося відшукати хоч щось таке, що зможе відволікти від думок про останню розмову з сусідкою. А тим часом худорлявий хлопчина виліз зі своєї схованки під вікном та чимдуж побіг з двору… Того разу їм із Лізою вдалося обдурити всевидяще око дядька, але якби не дзвінок Олі, то всім би припало на горіхи.

Наступного ранку  до котеджу Горянських під’їхало авто Роми. Чоловіки товаришували з самого вишу, тому поява друга неабияк підняла бойовий дух Дмитра.

– Непогано тут у вас, – видохнув Роман, відчиняючи багажник. – Але дечого не вистачає.

Одну за одною, чоловік почав діставати сумки з подарунками. Недарма Женя називав його особистим Дідом Морозом – Рома постійно засипав дітей різним непотребом, від якого ті аж верещали у захваті. Того разу привіз гігантський надувний пончик, дитячий вігвам, водяні пушки та гору солодощів (останнє сам поїдав швидше за інших)

– Дядя Рома! – вигукнув Женя, вибігаючи на зустріч. – Ти приїхав!

– Звісно, – гість потиснув малому руку. – Ого, як ти змінився! Накачався чи що?

– Трохи… – зашарівся хлопчик.

Насправді перебування на морі вже встигло відобразитися на Жені. Він більше не був блідий, як дитина Дракули, все рідше згадував про приступи астми, більше не ковтав пігулки для подолання йододефіциту, та й взагалі став значно бадьорішим.

– Не набридай, – штовхнула його Ліза. – Людина з дороги, втомилася…

– А ти ще більше виросла! – Рома демонстративно схопився за серце. – Ну що за красуня! Ще трохи, і Дімі доведеться купувати зброю, щоб женихів розганяти…

– Та вже пора, – ледь чутно хмикнув Горянський.

– Я довго думав, що привезти тобі, – прошепотів до Лізи Роман. – І не знайшов нічого путнього.

– Та й не треба було…

– Тому тримай, – поклав до її долоні кілька новеньких купюр. – Сама собі щось купиш.

– Це зайве! – Ліза почервоніла.

– Погоджуюсь, – кивнув Дмитро. – Ти їх занадто балуєш.

Рома знизав плечима.

– А кого мені ще балувати? Своїх дітей поки немає, дружини також… – за парканом промайнула постать Олі, і Рома машинально подивився в її бік. – Мамо рідна, тепер я розумію, чого наш проект завис! А ти не розповідав…

– Розповідав, – кинув Дмитро. Підхопив валізу приятеля та поніс її в будинок. – Це та сама хазяйка-сусідка.

– Справді? Я думав, то якась стара гримза…

– Так було б простіше… – зловив себе на думці Дмитро. – Тобі зробити кави?

– Поки ні, – Роман, ніби заворожений, дивився у вікно, спостерігаючи як Оля робить зарядку, – спершу привітаюсь з сусідами. Якщо ти не проти.

– Чому я маю бути проти? – хмикнув Горянський.

Ліза розчаровано похитала головою.

– Віддаєш нашу Олю…

– Вона не наша! – неочікувано голосно відказав чоловік. – Та й що означає «віддаю»?

– А те, що на контрасті з тобою Рома матиме більш виграшну позицію.

– Мені сприймати це за комплімент? – розсміявся гість.

Горянський набрав у легені повітря та шумно видихнув через ніс.

– Просто діти чомусь занадто зблизилися з сусідкою, – прошипів, косячись на Лізу, – і вимагають від мене того ж самого.

– А я б не відмовився зблизитися з нею…

– Хотімо, – Женя схопив Романа за року, – я вас познайомлю!

Вони вийшли на вулицю, а Дмитро, скрежучи зубами, узявся робити бутерброди на сніданок.

– Таке враження, що ти не масло розмазуєш по хлібу, а свого друга… – прошепотіла Ліза, зазираючи через плече. – Якщо ревнуєш, то скажи йому відразу.

– Я поради не просив.

– І дарма. Якби прислухався до мене, то вже б давно зійшовся з Олею.

– Мені достатньо одного діставучого підлітка у сім’ї. Двох я не витримаю.

– Прозвучало недуже переконливо. Серйозно, – Ліза подивилася Дмитру в очі, – якщо тебе щось тривожить, то я готова це обговорити.

Горянський стиснув пальці у кулаки. Як же його дістали ці повчання зі сторони племінниці! І без них на душі млосно.

– Так, мене дещо тривожить, – промовив підозріло дружнім тоном.

– Що саме?

– Є один хлопець… Одягається, як повне дурко, носить придуркувату зачіску, співає у групі… Ще й кличка в нього така дивна… Мак, здається. Уявляєш, я маю підозри, що цей дикобраз підкочує яйця до моєї племінниці! – Дмитро помітив реакцію Лізи: щоки спалахнули, дихання збилося, а на вустах з’явилася винувата посмішка. – Може, краще це обговоримо?