Глава 5

Оля тихенько зайшла до актової зали місцевого Будинку Культури. Вона не любила подібні засідання, але добросовісно відвідувала кожне з них, щоб відчувати себе частиною місцевої громади. З рештою, саме Золоті Піски прихистили її в той момент, коли увесь світ здавався чужим та ворожим.

–  Вибачте… – шепотіла, пробираючись до вільного місця. – Обережно, ноги… Дякую.

Вона опустилась в крісло поряд з підстаркуватою парою, яка уважно слухала виступ селищного голови.

– Нічого не пропустила? – запитала у них.

– Ні, поки що він лише намагався підлеститись до нас, – відзвітувала жіночка, активно розмахуючи віялом перед обличчям. – Зараз перейде до основного.

Вона не помилялась. Пузань на сцені відпив води, голосно прокашлявся прямо в мікрофон, змушуючи усіх присутніх здригнутись від різкого звуку, і заговорив з безмежною печаллю у голосі:

– Шановні співвітчизники, перед нами постала важка проблема. Гадаю ви всі помітили перебої у водопостачанні… Справа в тому, що центральна труба прогнила і потребує термінової заміни. Якщо ми найближчим часом це не зробимо, то ризикуємо провалити цьогорічний курортний сезон.

Зала загуділа від обурення. Одні кричали про податки, інші про розкрадання державного бюджету. Оля зітхнула, одягла навушники та відшукала веселеньку пісеньку, під яку здавалося, що односельці не протестують, а хором підспівують Бруно Марсу. Вистачило трьох треків, і їхній запал згас. Втомлений люд знову повсідався на свої місця, а мер, переконавшись, що його не четвертують, повернувся до переговорів.

– Грошей на ремонт у нас немає. Ну так сталося… – він сховав погляд. – Ми ж… Пам’ятаєте ми лагодили набережну після шторму. Увесь резерв пішов туди, я навіть власні кошти докладав.

– Брехун, – хмикнула жіночка ліворуч від Олі.

– Але вихід є! Ми з колегами подумали, і дійшли геніального рішення: вб’ємо двох зайців одним пострілом. Влаштуємо ярмарок! Це принесе гроші в казну, та водночас посприяє додатковому потоку відпочивальників.

Кремезний вусань піднявся на ноги й загрозливо помахав кулаком у повітрі.

– Як чудово! Ми не сьогодні-завтра залишимось без питної води, проте перед крахом погуляємо на ярмарку!

– Ні, – селищний голова набрав повітря у легені й на видиху додав: – місцеві веселитися не будуть. Це спільна проблема, тому й вирішувати її треба разом. Хто тримає точки громадського харчування має організувати фудкорд, всі ятки з лотереями та лохотронами перемістимо на ярмарок, тату, косички та інша беліберда – теж туди. Окремо готуємо розважальну програму, аби це не перетворилось на звичайний базар. Вичавимо з туристів максимально грошей, щоб робити ремонт їхнім коштом. Що скажете, друзі?

– Скажемо, що дарма голосували за тебе! – вигукнули з задніх рядів.

Олі ж така пропозиція навпаки припала до душі. Навіщо жалітись на життя, якщо можна все виправити? Тим паче ярмарок – це веселощі, запах солодкої вати та яскраві барви посеред буднів!

– Я готова! – підняла руку. – Записуйте мене у добровольці.

– Ну і що ж ти робитимеш? – скептично запитала та ж сама жіночка ліворуч.

– Хм… дайте подумати… – зі своїм досвідом роботи Оля могла б узятися за будь-яку справу, але нове життєве кредо вимагало робити тільки те, що приносить задоволення. Дівчина витримала паузу, перебираючи в голові різні варіанти. – О, в мене подруга працює в дитячому таборі, вона зможе дістати костюм русалки. Підготую відповідний антураж і пропонуватиму туристам робити зі мною фото!

Збагнувши, що має хоч якусь підтримку, селищний голова зааплодував.

– Чудово! – посміхнувся Олі. – Якщо Бог нагородив вас такою зовнішністю, то гріх не використати її для заробітку.

Залою прокотився смішок.

– Це прозвучало якось не того… – пробурмотіла дівчина у відповідь. – Але спробую прийняти за комплімент.

Поступово масове обурення переросло в обговорення майбутнього ярмарку. Звісно, перспектива працювати без доходу, хоч і всього один день, не викликала захвату, але народ зрозумів, що іншого вибору не має.

Марта довго набивала ціну своїм послугам. Переконувала, буцімто через це її можуть вигнати з роботи, а вона не хоче ризикувати своєю репутацією перед начальством. Однак всі аргументи втратили цінність, коли Оля пообіцяла подарувати свій VIP-квиток в один з нічних клубів на березі моря. Таким чином наступного ж вечора Марта поцупила костюм русалки й доставила його подрузі.

– Хм… Видно, що ним давненько не користувались, – промовила, струшуючи пил з блискучої спідниці-хвоста. Пеппа, яка уважно спостерігала за приміркою, чхнула. – Краще б ти обрала Губку Боба, він значно зручніший.

– Проте цей привабливіший, – Оля приклала розшитий штучними мушлями ліфчик до грудей. –  Раптом на той ярмарок прийде мій сусід…

– До речі про сусіда. Ти знала, що він не батько Жені, а лише його опікун?

Оля відклала костюм і підвела на подругу повний здивування погляд.

– Тобто опікун? Малий його батьком називає.

– Він же приніс документи на Женю. І в того у свідоцтві про народження графа батька зовсім порожня.

– Хм… А раптом і Ліза не його?

– Не знаю, – знизала плечима Марта, – запитай в нього, якщо цікаво.

– Наче він розповість…

– У будь-якому разі я б радила бути обачнішою, – промовила тоном старшої сестри. – Придивись до нього уважніше, не поспішай зближуватись.

– Думаєш, з ним може бути щось нечисте?

– А ти часто зустрічала молодих, сексуальних, нежонатих чоловіків, які добровільно беруть на свої плечі чужих дітей? Тут он рідні татусі аліменти платити відмовляються…  Знаєш, я бачила передачу про одного чувака, який набирав собі сиріт на виховання, а сам використовував їх як рабську силу.

– Не думаю, що Діма змушує малих працювати…

– Але наявність дівчинки-підлітка поряд з ним мене напружує. Ми ж не знаємо, що відбувається за зачиненими дверима… Та й той паркан…– Марта знизила голос до шепоту. – Раптом справа зовсім не в Пеппі? Може, він просто боїться розголосу.