Глава 4

Запроси мене в казку прекрасну порою липневою.
Де взаємна любов, де для відчаю місця нема.
Не бажаю я стати принцесою чи королевою.
Просто хочу щасливою бути, тебе обіймать.

Ніна Бойко

Дмитро зазирнув у спальню дітей. Женя сопів, обіймаючи книгу про динозаврів, Ліза, як зазвичай стирчала у телефоні.

– Виходь з інтернету, бо очі засохнуть, – шикнув до неї.

Дівчинка кивнула тільки заради того, щоб від неї відчепились.

– Ага, – продовжила гортати стрічку. – Хороших тобі снів.

– На добраніч.

Горянський зачинив двері, спустився на перший поверх й мимоволі подивився на годинник. Майже північ. Він спробував прогнати з голови думку про Олю. Якщо їй вдома не сидиться, то нехай комарів біля моря годує, він має більш важливі справи. Заварив собі чаю, випив у цілковитій тиші – ідеально. Вже хотів сісти за роботу, однак після гарячого напою зробилося жарко. Вирішив перебратися на ганок, там якраз стояло дуже зручне плетене крісло.

– Так вже краще, – прошепотів, вмощуючись.

Дмитро увімкнув ноутбук. Циферблат на робочому столі показував п’ять хвилин на першу. Чоловік завантажив графічний редактор, відкрив усі потрібні документи, але цифри в куточку екрану заважали йому зосередитись.

Горянський заплющив очі та відкинувся на спинку крісла. Божевілля якесь… Він же ясно дав Олі зрозуміти, що не збирається зустрічатися з нею. Може, вона й сама не вийде… А раптом вийде? Цікавість таки узяла гору. Дмитро піднявся на ноги й, ставши навпочіпки, подивився у бік узбережжя.

Вдалині, на фоні чорнильної води майоріла самотня постать. Вона прогулювалась уздовж піщаної коси й подеколи зупинялась, підбираючи камінці.

 – Хм… Таки прийшла. Ну хоч без свині, і то добре.

Чоловік спробував зосередитися на роботі, однак чомусь не виходило. Може, тому що він досі не мав жодної ідеї, а, може, йому не давала спокою думка про ту дівчину біля води.

– Ну добре! – здався, наче його хтось довго вмовляв. – Лише на хвилину.

Дмитро кинув винуватий погляд на вікно дитячої. Він чудово розумів, що Ліза цілком впорається з Женею, якщо той раптом прокинеться, але все одно відчував тривогу. Для нього діти й досі здавалися маленькими та безпорадними.

Дивуючись самому собі, Горянський вийшов за ворота. Він все ще сумнівався, що вчиняє правильно, проте ноги самі несли його на зустріч Олі. Ось він вже перейшов дорогу, ступив на прохолодний пісок…

– Я б не радив розгулювати такими безлюдними місцями вночі! – вигукнув до сусідки. – Це як мінімум небезпечно.

Дівчина кинула камінець у море, задивилась на кола, що розходилися по водяному плесу. Прохолодний вітерець перебирав її волосся та грайливо здіймав край сукні, оголюючи стрункі ноги.

– Ви мене захистите, – відповіла дівчина, не обертаюсь. – Хіба ні?

– Я міг і не прийти.

– Не могли.

Дмитро нічого не відповів. Зупинився біля самої води й так само став спостерігати за лінивими хвилями. Він не знав, про що говорити з Олею. Не знав, навіщо взагалі прийшов до неї. Лише одне було очевидним: ця зустріч мала відбутися, бо інакше він би навряд чи заснув.

– Я люблю море, – знову заговорила Оля. – Воно – найкращий антидепресант і психолог. Погоджуєтесь?

– Ну… За ті гроші, в які обійшлась поїздка до цього моря, я б міг найняти десяток психологів.

– Повірте, воно того варте, – дівчина підхопила піну й здула її з долоні. – Колись саме море повернуло мене до життя.

– Це як?

– А тут ми повертаємось до історії про те, як я купила котедж… Знаєте, я мало кому її розповідаю, бо не люблю, коли мене жаліють. Ви ж не станете цього робити?

– Обіцяю.

– Добре, – дівчина пішла уздовж узбережжя, залишаючи сліди на вологому піску. Дмитро не мав іншого виходу, як вирушити за нею. – Три роки тому нашу сім’ю запросили на весіллю дальньої родички. Я вже згадувала, що була трохи неконтрольована… Тому коли мені заборонили одягати на свято те, що хотілось, я зчинила бунт і відмовилась їхати з дому. Батьки були тільки раді – менше клопоту. Узяли з собою моїх сестер, зачинили мене в квартирі, а самі вирушили на гулянку.

Дівчина дісталась великого плаского каменю та сіла на нього, підібгавши під себе ноги. Зі сторони вона скидалась на русалку, що вийшла на суходіл. Дмитро зупинився в кроці від неї – достатня відстань, щоб оцінити привабливість дівчини, та завелика, щоб видати свою зацікавленість нею.

– Поки що в мене не виникає бажання пожаліти вас, – пробурмотів Горянський, підганяючи оповідь.

Оля ковзнула по ньому поглядом.

– За дві години після того мені зателефонували з поліції і сказали, що вся сім’я загинула в автокатастрофі, – додала на одному подиху.

Дмитра наче по голові вдарили.

– Тобто… – прошепотів він.

– В один момент я втратила їх усіх. Не буду розповідати, наскільки це боляче, бо все одно не зможу передати. Я була на межі божевілля, вживала транквілізатори, ледь не щодня працювала з психологом, та нічого не допомагало. Мені банально не хотілося жити.

– Вам не обов’язково продовжувати…

– Ні-ні, все нормально, – запевнила дівчина, крадькома стираючи сльозу. – Далі буде хепі енд.

– Я й уявити не міг, що все настільки страшно.

– Ну ось, ви вже починаєте жаліти мене…

– Хіба це не нормальна реакція у такій ситуації?

– Краще послухайте далі, – вона знову повернулась обличчям до моря. – Одного ранку я збагнула, що більше так не можу. Треба  вирішувати: або я докорінно змінюю життя, або скоро піду слідом за рідними. На той момент мені вже виповнилось вісімнадцять, я стала повноправною і єдиною власницею трикімнатної квартири у Києві. А тому згребла усі документи, поїхала в агенцію нерухомості й за тиждень продала родинне гніздечко. За ці гроші купила котедж, оселилась у Золотих Пісках. І знаєте що?

– Що?