Глава 3

Не зважаючи на втому та сонячні опіки, Дмитро почувався цілком щасливим. Йому подобався результат праці – тепер можна зачинити ворота й не боятися, що хтось чужий залізе до нього на подвір’я (наприклад, довгокоса дівчина у спокусливому купальнику). Нічого, що він витратив на це стільки часу, спокій мав компенсувати усі незручності.

Раптом десь біля ніг почулося гидке рохкання. Чоловік опустив очі й помітив свиню, що намагалась просунути свій нахабний п’ятак в отвір між дощечок паркану.

– Ніфіга, – покачав головою Дмитро. – Ти сюди більше не пролізеш. Навіть не мрій.

Тварина ображено блимнула очима. Ну і пика. Як та Оля додумалася завести такого домашнього улюбленця? Не собачку, не котика, а свиню! Та хай би вже якусь маленьку… Дмитро чув, що люди тримають вдома мініпігів – свинок завбільшки з кросівок, але Пеппа явно до таких не належала.

У кишені завібрував мобільний. Дмитро вдарив носаком по паркану, відігнав свиню і відійшов у затінок дерев. Телефонував його друг та колега по роботі – Рома.

– Ну як там на морі? Ще не скучив за нашим офісом? – промовив той у слухавку.

– Готовий повертатися хоч завтра, – чесно зізнався Горянський.

– Чого так? Шторм? Медузи?

– Гірше.

Дмитро коротко переповів події останніх днів.

– Та забий на ту сусідку, – порадив Рома. Наче це було так легко! – Краще займись нашим проектом. Вже є ідеї для презентації?

– Жодної. Але я щось вигадаю… Завжди вигадую.

– Дивись мені, а то втік на курорт… Маю сам перед директором віддуватися.

– Скажи, що у нас все під контролем.

– Зрозумів, збрешу.

– Дякую, друже, – видихнув Дмитро. – До речі, якщо буде можливість, приїжджай в гості. Хоч на пару днів.

– Ой не знаю… Тут такі завали… Але дякую за запрошення.

Переговоривши з Романом, Горянський пішов у будинок. Довелося визнати, що Ліза підійшла до званої вечері з усією серйозністю. В повітрі витав аромат їжі, а приємне шкварчання з кухні так і вабило підійти ближче, щоб вкрасти бодай шматочок смачненького.

– Ммм… – Дмитро присів біля столу. – І що ти готуєш?

– Спагеті з томатним соусом, фрикадельки та салат.

– Звучить круто.

– А на смак буде ще краще. На щастя, матінка Мотрона вчила нас не тільки молитися, а й готувати.

– Хвала небесам, – закотив очі Дмитро. Його й досі дратували будь-які згадки про колишню сім’ю Лізи. Наче, набожні люди, а стільки крові випили… – Якби вона ще й рекламні проекти робити навчила, ціни б їй не було.

Ліза закинула до рота огірок.

– А що ти зараз рекламуєш?

– Кондиціонер для білизни «Ле-фльор».

– Постривай, це той, від якого у Жені була жахлива алергія?

– Угу, нам тоді роздали по кілька примірників продукту. Щоб ми, так би мовити, краще відчували те, з чим маємо працювати.

– О… ми відчули!

Після того, як у малого почали сльозитися очі, той кондиціонер полетів у смітник.

– Але це не скасовує мого контракту. Дедлайн до кінця місяця, а в мене кінь не валявся.

– Слухай, а як тобі ідея продавати його у комплекті з антигістамінним?

– Геніально! Тільки, боюсь, виробник не оцінить.

– Шкода.

– Та нічого, якось викрутимось… – Дмитро окинув поглядом кухню, зрозумів, що нічого путнього до вечері йому не перепаде. – Піду подивлюсь, чим там малий займається.

– А потім у душ! Ти смердиш, аж очі ріже.

Дмитро понюхав свою майку. Дійсно, робота у тридцятиградусну спеку свіжості не додавала.

– Може, мій запах відлякає сусідку, – прохопився. – І вона більше не посунеться до нас у гості.

Ліза важко зітхнула.

– В глибині душі ти хочеш, щоб вона прийшла, – промовила такою інтонацією, наче говорила з розумово відсталим.

– Ні. Нащо вона мені здалась?

– Подумай сам, провести два місяці суто з дітьми – нудьга смертельна. А так буде тобі розрада.

– Оля – сама, як дитина. Вона часом не твоя однолітка?

– Ні, – покачала головою Ліза, – їй дев’ятнадцять. Я питала.

– Все одно ще мала. У нас велика різниця у віці, і це дуже відчувається.

– Якихось одинадцять років. Головне, що вона повнолітня.

– Мені геть не подобається твоя логіка.

– А Оля подобається?

– Вона мене дратує, – чесно зізнався Дмитро. – Як і твої натяки. Прояснімо ситуацію зараз, щоб більше не повертатися до цієї теми: я не збираюсь заводити курортний роман. Ні з Олею, ні з ким іншим. Мені й без цієї дурні турбот вистачає.

– А під «турботами» ти маєш на увазі нас з Женею?

– Ні… я…

Чоловік опустив очі. Насправді так воно і було. Вже кілька років поспіль він розривався між роботою і вихованням дитини. Коли забрав до себе Лізу, стало трохи легше, бо вона узяла на себе половину обов’язків по піклуванню за молодшим братом. Однак для жінки у його житті місця все одно не залишалося.

Ліза опустилася на стілець навпроти Дмитра й подивилася йому в очі.

– Вчись жити й для себе, – промовила зовсім по-дорослому. – А то постарієш, і ніяка нормальна дівчина у твій бік не подивиться. Залишаться лише розведені та страшні.

– Дозволь мені самому розібратися зі своїм особистим життям.

– Я лише направляю на правильний шлях.

– І виїдаєш мені мозок.

Дмитро вийшов з кухні, тим самим демонструючи, що розмова вичерпана. Пройшов повз вітальню, піднявся у дитячу, де й знайшов свого молодшого спиногриза. Женя сидів на підлозі, обклавшись олівцями та фломастерами.

– Що малюєш? – зазирнув через плече малого.

– Це – ми з тобою на риболовлі, – Женя вказав пальцем на коричневий прямокутник, який спершу скидався на труну. – В небі чайки і Людина-павук. А під водою…

– Скарби, – здогадався Дмитро.

– Так. Тобі подобається картина?

– Звісно!

– Тоді купи її за двісті гривень.

Чоловік вкляк на місці.

– Відколи у тобі прокинулась комерційна жилка?