Глава 1

ЩАСТЯ ЗА ПАРКАНОМ

Любов і літо без тривог.
Оце і все. А взагалі-то
Не так і мало, як на двох.
Ось наші ночі серпень вижне,
Прокотить вересень громи,
І вродить небо дивовижне
Скляними зорями зими!
Ліна Костенко

Над морем повільно підіймалося заспане сонце. Не зважаючи на ранню пору, дорога до селища була переповнена автівками – туристи з усієї країни поспішали дістатися свого тимчасового житла до того, як почнеться справжня спека. Дмитро зробив ковток вже холодної кави та посигналив водію попереду, який, здавалося, взагалі заснув поки стояв у заторі. Останні кілометри давалися особливо важко.

– Нам ще далеко?.. – позіхнув Женя.

Дмитро обернувся до сина, аби відповісти, але той вже знову заснув. Поряд з ним, сопіла й старша сестра. А вона, між іншим, обіцяла протриматись до кінця поїздки, щоб «водію» не було нудно.

– Майже на місці, – прошепотів чоловік, помітивши вказівний знак «Золоті Піски». – Народ, прокидайтесь!

Ліза протерла очі.

– Як же їсти хочеться… – перше, що промовила вона. Потім подивилася у вікно, помітила вдалині море. – Ухти! Воно таке велике, і так близько! Я вже чую шум прибою… Аж не віриться…

Раптом захват в очах дівчини змінився печаллю, вона замовкла. Дмитро удав, що не помітив цього, однак від добре знав, про що вона замислилась – мама. Ліза була на десять років старшою за Женю, і на відміну від нього добре знала про стан речей. Будь-яка радісна подія у її житті могла вмить затьмаритись тією порожнечою, яка утворилася в результаті відсутності матері. Спершу Дмитро сподівався, що зможе це змінити, потім намагався бодай звикнути… марно. Напевно, для загоєння таких глибоких ран потрібно значно більше часу.

– Водяна тривога! – подав голос малий. – Мені треба попісяти.

– Потерпи ще пару хвилин.

– Це буде важно…

– Тоді наступного разу одягну тобі памперс.

Женя аж здригнувся.

– Мужики не носять памперсів!

Дмитро звірився з картою, звернув на об'їздну дорогу та додав газу. Згідно з описом в буклеті туристичної агенції, його котедж знаходився на самому краю селища. Тиша, шепіт хвиль, власний пляж та відсутність набридливого натовпу – чи не ідеально?

– Він такий же, як на картинці! – видохнула Ліза. Її сум трохи послабнув, і це неабияк підняло настрій Дмитру. – Навіть кращий.

Дійсно, будинок був досить непоганим. Двоповерховий, збитий з цільних брусків дерева з великими вікнами та розкішною терасою. Так, задоволення не з дешевих, власне, як і увесь внутрішній туризм в Україні. Якби не рекомендації лікаря, який наполягав на оздоровленні Жені, Дмитро б і не подумав виїжджати з міста.

– Ну ось. Наш дім на наступні два місяці.

– Сподіваюсь, у ньому є туалет… – проскиглив малий, що вже почервонів від нетерплячки.

– Хотімо перевіримо.

Дмитро дістав з бардачка ключі, Ліза допомогла відстібнути ремені, щоб звільнити брата з полону автокрісла. Усі троє вийшли з машини й на повні груди вдихнули свіжого солонкуватого повітря. Можна було і б і довше насолоджуватися моментом, але природні потреби малого ніхто не скасовував, довелося поспіхом йти у будинок.

Щойно Дмитро відчинив двері, Женя чкурнув всередину на пошуки ванної кімнати. Ліза ж пішла досліджувати приміщення. Дві спальні – дитяча на другому поверсі, і доросла на першому, кухня, санвузол та вітальня. Нічого зайвого, але досить просто. Дмитро дістав мобільний, аби перевірити якість інтернету – від цього залежала його робота, та не встиг він увімкнути вай-фай, як здригнувся від раптового крику Жені. Не зважаючи на свою непосидючість, хлопчик мав безліч проблем зі здоров’ям, а тому змушував свого батька перебувати у постійній тривозі.

Чоловік побіг на голос малого.

– Що сталося?! – вигукнув, озираючись. – Де ти? Женю?

– В саду… – захникав той у відповідь. – Йди сюди скоріше! Вона мене з’їсть!

«Акула!» – перше, що промайнуло в думках чоловіка. Стоп, які акули у Азовському морі? Та ще й на суходолі… Безсонна ніч таки давалася у знаки. Може, пес? Ще такої біди не вистачало! Дмитро вибіг на задній двір і… завмер від суміші жаху та подиву. Прямо навпроти його сина стояла велетенська свиня. До всього її писок був вимащений у щось червоне, підозріло схоже на кров. Невже ця тварюка щойно когось прикінчила?

– Не роби різких рухів, – наказав малому, паралельно шукаючи предмет, який можна було б використати як зброю. – Все нормально… Це лише свиня.

– Дуже хижа та небезпечна свиня, – прошепотіла Ліза, яка вмить опинилася за спиною Дмитра.

Чоловік зціпив зуби.

– Дякую! – процідив він. – Ти вмієш підбадьорити.

На очах у Жені виступили сльози. Він волів змахнути їх, аби не псувати свою «чоловічу репутацію», проте боявся поворухнутись.

– Тату, мені страшно.

Ситуація вже майже досягла піку напруги, як у неї втрутилася ще одна особа.

– Пеппа!!! – почувся дзвінкий голос. Із-за трояндового куща визирнула дівчина. Джинсові шорти, короткий топ та довге мокре волосся, що грало на сонці усіма відтінками червоного. Незнайомка перевела погляд зі свині на Женю, потім на Дмитра. Пухкі вуста розтягнулись у посмішці. – Ти прийшла привітатись з нашими сусідами?

Першою оговталась Ліза.

– Ви знаєте, чия це тварина?

– Моя. І запевняю, – вона підійшла до остовпілого хлопчина й поклала руку йому на плече, – її не варто боятися. Пеппа дуже мила та лагідна. Щоправда, вона має пристрасть до ягід, тому з’їла вашу полуницю… Вибачте.

Лише після цих слів Дмитро помітив, що «злісна тварюка» стоїть на грядці з потоптаними кущами полуниці, а на її п’ятаку аж ніяка не кров. Женя видохнув з полегшенням, та про всяк випадок поспішив сховатись в будинку.

– Мене звати Оля, – представилась дівчина. – Ви, напевно, Діма?

– Дмитро… – виправив чоловік. Короткою формою імені його кликало дуже обмежене коло осіб – мама, сестра та єдиний друг. Для інших він був Дмитром Ігоровичем або паном Горянським.