2

Наступного ранку, я прокинулася в своєму ліжку, на мені затишно вмостившись, муркотів Буся. «Дивний сон» — подумала я, не разу усвідомивши, що увесь вчорашній день кудись подівся. Вірніше я його забула. Але як? Це було незрозуміло. «Деменція» — під’южив внутрішній голос. «Відчепися» — відмахнулася я від набридливого співрозмовника в своїй голові і зітхнула. Дожилася вже, сама з собою розмовляю. Потім почалося. Краще б це був сон. Я звернула увагу на те, що у квартирі витав аромат свіже-завареної кави, а на кухні щось шкварчало на сковороді. Мені було ліньки вставати, тому знаючи, що ключі є тільки у батьків, ніжилася в ліжку, поки не почула кроки з кухні. Це не були кроки ні мами ні тата. І тут на порозі моєї спальні постав чоловік. Учорашній чоловік з мого «сну». Як він тут опинився то невідомо, але вже за хвилину я згадала все. Усі події учорашнього дня пронеслися перед моїми очима баскими конями. Я забула, що Буська лежить на мені, покапцем схопилась з ліжка, відкинувши ковдру, разом з Буською. Кіт нявкнув ображено і втік з ліжка. Він зробив те, від чого я заклякла з подиву. Підійшов до Незнайомця і потерся об його ноги, підлещуючись.  Чоловік розсміявся.

— Трапезу подано, міледі. — сказав Незнайомець, припинивши сміятися якось раптово, що в мене мороз пішов по спині.

— Зрадник! — прошипіла я на зеленооке і пухнасте чудисько, але кіт тільки нявкнув у відповідь і як по дереву заліз по нозі незнайомця йому на руки.

— Анастасіє не судіть суворо вашого улюбленця. Вочевидь він розбирається в людях  краще за вас.

— Звідки ви…. — почала було я, але згадала що сама розбовкала все під дією його погляду

— Що ж давайте ще раз знайомитися. Ви очевидячки забули весь останній день. Я Вартек Полянсьянс. Сержант зведеної армії. Номер жетону….

— Стоп, стоп, стоп! — зупинила я його — Я все пам’ятаю. Це маячня. Що ви несете. Який сержант? Яка армія? Який жетон. Цього усього не існує. Ви при своєму розумі чи ви просто мене розігруєте. Хто вас найняв?  Катя? Райвен? Малік?

— Навіщо це мені? І хто ці усі люди — запитав чоловік.

Я подивилася в його очі і нову почала «відпливати». Тоді зрозумівши в чому річ, Вартек перервав зоровий контакт, тільки вимовивши:

— Мдааа…  — після цих слів він потер пальцем у себе за вухом і знову подивився мені в очі. Цього разу нічого не сталося.

— Ну що ж, продовжимо. Насте, чи можу я до вас звертатися на ти?

— Валяй! — з легкістю погодилася я, не  передбачивши наслідків. Вартек, чи хто там він, обережно спустив Буську з рук, схопив мене в оберемок і замотав в ковдру так що я не могла поворухнутися і обережно всадив мене на ліжко. Я й звука видати не змогла, так швидко чоловік все зробив. Ненавиджу свою цю особливість:невміння кричати в критичній ситуації. Рухатися можу, тікати можу, а кричати ні. Якась неправильна. Незнайомець, втім я вже не можу називати його так. Правильніше буде сказати, чоловік мовив те, від чого волосся стало дибки:

— І не треба кричати, твої думки мені добре відомі.

— Як?! І весь цей час ти  чув мої думки — чомусь те що він може чути думки то мене не здивувало, а ось моя реакція на це дивувала. Наче я кожного дня спілкуюся з телепатами. «Дивно, чи не так?» — іронічно мовив внутрішній голос. От тільки з голосом в голові я ще й не спілкувалася. Права була моя подруга, яка казала, що не можна себе хоронити заживо і відмежовуватися в своєму світі від людей після втечі Романа. Як вона висловлювалася то я «зачинилася в монастирі». Це було правдою. Я дійсно «пішла в монастир», але не фізично. Я настільки добре відмежувала свій внутрішній світ від інших, зачинила свої серце і душу на замок, що тепер їх ніхто не знайде і не зачепить. Тепер існують тільки батьки і робота. Ну ще є Буська, який не зрадить. Не зрадить? Я так думала до сьогодні. Чим цей Вартек підманув мого пухнастика, поки що загадка. І взагалі дивно, що Буся дозволив себе взяти на руки цьому сержанту. Мій  кіт більше аніж рибу ненавидів чоловіків. Не тих, які упадали за мною і яких я впритул не бачила і бачити не хотіла, після Романової втечі, а навіть моїх друзів, які інколи заходили до мене зі своїми дружинами — моїми подругами. Поступово в мене перестали бувати усі, навіть подруги, окрім однієї. Окрім Ксюхи. З нею ми дружили довго, бачилися рідко. В неї були свої побутові проблеми: діти, собаки, чоловік. Зате коли ми зустрічалися за чашкою кави то це переростало в обід, потім в вечерю. Ми могли розмовляти цілу добу не стомлюючись. Після таких розмов я відчувала приплив сил і енергії. Все це проносилося в мене в голові, поки Вартек мене кутав в ковдру. Дивно якось, мене кутає чоловік і невідомо що хоче зробити зі мною, а я думаю про сторонні речі. Хоча якщо розсудити тверезо то якби йому потрібно було щось інше то я б навіть пікнути не встигла. Я повністю була в його владі як і свого часу в Романовій. Різниця полягала тільки в тому, що підкорялася я Роману добровільно.

— Я не буду тебе змушувати робити нічого проти твоєї волі. Я не для цього тут. В мене зовсім інше завдання і призначення.

— Ай! Ой! — я зрозуміла, що чоловік прочитав мої думки. Вуха почали горіти і пекти наче вогнем.

— Розмотай мене. Будь ласочка. — попросила я Вартека.

— Нічого не розумію. — почухав потилицю чоловік. — То замотай, то розмотай…

— Коли це я просила замотати? — моєму обуренню не було меж.

— Ну ти ж  сказала «валяй». Хоча я зрозумів тепер, що цього арго ти не можеш знати. Це наш код з Арманом.

— З ким? — не зрозуміла я.

— Арман Дейдри — мій друг і напарник. Мій командир.

— Я  його не знаю. До чого тут він? Як я розумію то ти не з нашого світу. І  зніми з мене вже цю ковдру — попросила я. І додала — будь ласка. Коли Вартек мене розмотав, то я зіскочила на ноги, все ще кутаючись в ковдру і попросила відвернутися. Чоловік знизав плечима, але все ж таки відвернувся. Я похапцем відкинула ковдру і схопила махровий халат

— Все можеш повертатися. — в цей час у животі по зрадницькому забуркотіло. Це було так голосно, що почув навіть Вартек: