1

      Я стояла на «мосту закоханих» під світлом вранішніх ліхтарів, які ще не вимкнули, бо було досить темно. Споглядала як сніг, що тихо падав на бруківку під мостом, м’яко стелився пухким килимом. Поодинокі сніжинки при кожному подиху колючого вітру, танцюючи у своєму ритмі сідали на мерзле тіло маленьких замочків, яких на перилах мосту було видимо-невидимо. Деякі були менше, деякі більше, але майже усі вони були з іменами: імена містилися попарно — одне чоловіче і одне жіноче на замку. Все що об’єднувало замки було те, що всі вони були замкнені, а ключі від них викинуті вниз на бруківку. Кожного ранку, місцевий двірник лаючись недрукованими словами збирав ті ключі в своє стареньке оцинковане відро, яке возив на такій же старенькій тачці. Зазвичай в відро він збирав сміття, але кожного ранку доводилося збирати «цей непотріб». Піднявши останнього ключа з дороги і роззирнувшись ще раз навсебіч, огледівши дорогу чи не сховався десь капосний ключ, двірник припиняв лаяти на всі заставки закоханих, які замикали своє кохання щоб воно тривало вічно і йшов до найближчого пункту прийому металобрухту. Там він віддавав усі ключі дебелому парубку, який приймав ті ключі на брухт, даючи двірнику близько п’яти сотень гривен за залізні, латунні, рідко мідні ключі. При цьому парубок дуже пильнував щоб серед того «мотлоху» не трапилося силуміну. То дійсно був непотріб, який був занадто крихкий і непридатний для другого використання. Якщо ж серед «шляхти» металічного світу траплявся такий «байстрюк», то двірник знову вибухав лайкою і не заспокоювався поки парубок не засовував гроші прямо до рук «постачальнику ключів». Тільки тоді Михайлович припиняв лементувати і причитати, проклинаючи  закоханих, жаліючись на свою долю, недолугих вчених, які винайшли сплави і навіть на погоду, яка в цьому році була дуже холодною і у двірника закоцюбли руки поки він збирав весь цей метал.

    Ось і сьогодні, стоячи на мосту, я дивилася одним оком на те, як двірник збирає ключі, а іншим бачила, що на деяких замочках імена зроблені похапцем, маркерами або ж взагалі крейдою, вже стерлися, й залишилися тільки неясні контури. Але на нашому з Романом замку напис буде триматися насправді вічно — напис був вигравіюваний. Роман все робив ґрунтовно. Упадав за мною теж ґрунтовно і педантично. Але якоїсь миті зрозумів, що я йому не пара і просто пішов. Зник з мого життя рівно рік тому, якраз перед Новим роком. Розчинився в просторі, не нагадуючи про себе жодного разу. Тож Новий рік я зустрічала сама. Ні не сама. З Буською. Буська це мій кіт, якого я витягнула десь через тиждень після втечі Романа зі сміттєвого баку. Тоді він був ще крихіткою. Маленька вогняна грудочка з нереально зеленими очима, яка дуже жалібно нявкала. В мене ледь серце не розірвалося від того нявкання. Повертаючись з роботи і забувши про все на світі, я влізла бак руками, ледь не перекинувшись сторчма і кленучи подумки того, хто примудрився викинути цілого оселедця, в який я, звісно ж, влізла рукавом пальто. І природньо, що мій новий супутник теж смердів оселедцем, якого до речі, навіть не вкусив. Чомусь він і досі не любить оселедці і рибу взагалі і тікає з кухні щойно я її туди приношу. Дивний котик. Роман теж не любив рибу чомусь. В будь якому вигляді.

     Але я трохи відволіклася, замислившись і пропустила момент, коли щось сталося. Добре, що я завжди одягаю тільки один навушник. Так зручніше переходити дорогу у великому місті: ти завжди чуєш двигуни машин, що рухаються по трасі.

Спочатку почувся глухий звук, наче луснула струна, або  щільна плівка а потім  за спиною спалахнуло на мить світло, яке було таким яскравим, що я не зрозуміла чому це раптом посеред похмурого дня зблиснуло сонце. Подумала було що засвітився ще один ліхтар, у якому, як я пам’ятала не було лампи ще з минулого року.

«Та невже ж Михайлович полагодив?» — насмішкувато спитав мене мій внутрішній голос. І я слухняно і гарячково намагалася згадати, чи була лампа, коли я заходила на міст.

— Дівчино не робіть цього, не треба. — почувся приємний чоловічий голос з-за спини. Він був спокійний і в ньому бриніли турботливі інтонації. Таке враження, що чоловік був певний що я не зроблю того, заради чого буцімто прийшла сюди. Я повернулася до людини, яка перервала "мою нірвану". Я не збиралася  робити те, про що застерігав власник приємного голосу. Так ось розвернувшись, я побачила чоловіка у дивному  одягу і дивному взутті і тільки це. Переді мною стояв Роман.

— Ти?!!!! — я була шокована.

— Я. — посміхнувся куточками губ чоловік, а я зрозуміла свою помилку. Чоловік був тільки схожий на Романа. Чимось невловимо схожий. Готова поклястися, що в житі вони володіли одним фахом і це відбилося на тому, як цей чоловік зараз стояв. Незнайомець був без шапки і його сиве волосся стирчало неслухняним їжачком на голові. Вразило те, що чоловік був молодим. Не старше за мене, але сиве волосся викликало дисонанс у сприйнятті реальності. Сиве волосся, колючий погляд чорних, як терен очей і нереально спокійний голос. І ще цей одяг, схожий на військову форму. Дуже схожий.

— Не треба робити, що? — перепитала я, як здавалося мені, то я зробила це твердо, але те що вирвалося з моїх вуст, виглядало достоту як нявкання Буськи в перший вечір мого з ним знайомства.

— Пробачте, я помилився — перепросив Незнайомець і наступної миті зробив крок до мене.

«Тікай!!! Дурепо, тікай!!!» — волав мій внутрішній голос, але я стояла, як примерзла до мосту і широко-відкритими очима дивилася в очі чоловіку. Чорні очі, в яких я тонула. І за секунду до того як зовсім відключилася, то почула, як Михайлович під мостом пробурчав сам до себе:

— Нарешті дочекалася. Більше не буде стовбичити кожного дня тут. — Михайлович подумав що це і є той кого я чекаю.