3. Домовик

І варто було куряві осісти, як я чую той добре знайомий старечий невдоволений голос:

— Ну нарешті те проклятуще сонце сіло!

А й справді, я й не помітила, як золотавий диск закотився за обрій.

— Чому проклятуще?

— Бо я вже вампіром почуваюся! — пирхнув домовик. — Воно мене попелить і сили забирає.

— Ти ж невидимий!

— От тому й невидимий, бо майже без сил! Важко без власного дому.

— Ну то поїхали, — запропонувала йому. — Буде тобі власний дім.

— От вже мені діти великого міста. Яке — поїхали? Дахом ти поїхала! — забурчав дідусь. — Так не робиться!

— А як робиться? Підкажи!

— Усі обряди позабували! Підказав би я тобі, якби ти не була єдиною моєю надією, — єхидно мовить домовик. — Ходи вздовж дороги вперед, ще, ще трохи, — керує він моїм пересуванням. — А тепер заходь у посадку.

— Там кропива!

— Не пожалить, вже на це моїх сил стачить!

Хранитель привів мене до зарослого диким виноградом, майже зруйнованого — лише з пів метра трухлих кругляків височіли над землею — зрубу будинку, від якого лишився один куток. «Покуття», — чомусь закрутилося в голові.

— Ні, тут піч була, а я у запічку жив, — пояснив домовик. — А тепера слухай і роби, що скажу. Там, у кутку, лежать черепки від мого улюбленого порцелянового чайничка з конваліями. Знайди мішок, збери їх усі й поклади до нього.

Де б я йому мала той мішок знайти?

— А шопер не підійде? — пригадала, що маю в автівці.

— Що то за чорт?

Замість пояснень я метнулася до машини та принесла згадану сумку.

— Згодиться! Поклади черепки туди й залиш відкритим на всю ніч, запросивши мене піти з тобою.

«Ти диви, який балуваний!» — мелькнула весела думка.

— Не балуваний! Це частина обряду! — знову прочитав мої думки старигань. — Якби я так просто міг звідсіля піти, то чи стирчав би тут майже століття?

Напевно що ні.

— А мені що робити? — розгублено запитала у хранителя, уже розуміючи, що додому я сьогодні точно не попаду і доведеться шукати місце для нічлігу.

— Чекати. Десь поряд, щоби підсилити дію замовляння. А вдосвіта зав’язати туго мішок… тьху, «жопера» твого і їхати до нашої нової оселі!

Зробила все, як він просив, а потім завмерла:

— Що казати?

— А що придумаєш!

Замислилася на мить, вдихнула на всі груди м’ятного повітря і мовила:

— «Хранителю, прошу тебе зі мною піти

І долю кращу для себе й для мене знайти!» — чомусь рядки вийшли віршованими, та домовик щось схвально пробурмотів, тому виправляти чи додавати щось я не стала.

Вже зовсім стемніло, і звідкілясь потягло вогкою прохолодою, тож я поспішила сховатися до автівки, перегнавши її ближче до руїн. Довго не могла заснути, кілька разів навіть доводилося заводити мотор, щоб увімкнути пічку та зігрітися, бо холод проникав навіть у закритий салон. А потім пригадала, що у багажнику валялася стара шерстяна ковдра, яку я підкладала, щоб не забруднити автівку. Вона теж була не надто чистою, та тепло навколо тіла зберегти допомогла б.

Вийшла у ніч — і завмерла від тієї какофонії звуків: у траві сюрчали цвіркуни, десь далеко ухала сова, а інша, пролетівши над головою, м’яко плескала крилами. Чи то була одна й та ж?

І понад усім цим розносився густий, запахущий м’ятний дух. Треба таки вранці не забути, знайти ту м’яту!

Хотілося так стояти до скону і насолоджуватися загадковою ніччю, та холод змушував рухатися.

Знову, вже з ковдрою, забралася на напіврозкладене сидіння, і, майже миттю зігрівшись, почала провалюватися у сон.

Який ледь не одразу був перерваний стукотом у скло. З несподіванки підскочила, боляче вдарившись головою об підлокітник — коли я туди сповзти встигла? — і, побачивши у вікні величезну темну тінь, несамовито заверещала.

Тінь ворухнулася, змушуючи моє серце завмирати, — а за мить освітила своє обличчя екраном мобільного телефону. Знову той самий чоловік, що і вдень. Що йому треба?

Зробила малюсіньку щілиночку, опустивши шибку, і запитала:

— Чого вам?

— Ви таки зламалися? ― питанням на питання відповів чоловік.

— Ні!

— То чому стирчите тут?

— Бо пізно було додому виїжджати.

— Пізно? — здивовано підняв брови незнайомець. — То де ж ваш дім?

— У Києві, — і сама не знала, навіщо я розкриваю йому душу.

Чоловік присвиснув і запропонував:

— Їдьмо до мене додому, все не в автівці розкарячуватися!

— Та ще чого!

— Боїтеся мене? — весело зіщулився він.

— Авжеж, боюся! — і не подумала приховувати.

— Добре, тоді я побуду тут з вами.

І просто пішов до своєї автівки, яка стояла майже впритул до моєї — я лише тепер це помітила. Сів на власне водійське сидіння, увімкнув підсвітку в салоні та, дзеркально до мене, розклав своє крісло.

От і як про це судити? Лежала в темряві й спостерігала за чоловіком, аж поки очі самі не заплющилися.