4. Втекла

Про наближення світанку мені сповістив будильник, який я спеціально завела пів на сьому, щоб його не пропустити. І ледь не помилилася, бо не дарма я опинилася на сході, тут і сонце сходило раніше, аніж у Києві! Мало не проґавила!

Вискочила з автівки, кинула погляд на сусідню і побачила, що чоловік солодко спить, схиливши голову до грудей. Ох і болітиме ж у нього шия після цього!

Але будити його я точно не збиралася! Нащо зайві мені проблеми?

Крадькома пробиралася до руїн.

Варто мені було забрати шопера, як стіни оселі розсипалися порохом. Це значить, домовик таки перемістився до «мішка»? Ну, вже вдома дізнаюся, адже яскраві промені сонця осяяли посадку. А потім відбилися у крапельках роси на світло-зеленому листі. Побачила розлогі кущі м’яти, аромат якої не давав мені спокою, не втерпіла — висмикнула кілька просто з корінцем та й потягла до автівки.

Стиха заднім ходом від’їхала якнайдалі від машини незнайомця, сподіваючись, що сон у нього міцний, а в автівці достойна звукоізоляція, та й помчала до Києва.

* * *

Відтоді у моїй квартирі запанувало Щастя. Щастя, яке поселило мені затишок у кімнатах. Щастя, яке допомагало підтримувати порядок. Щастя, яке балувало мене м’ятним чаєм. Щастя, яке любило і піклувалося про мене. Як і я любила його. Щастя, на ім’я Гостик!

З усмішкою згадувала, як повернулася додому, як занесла до квартири «мішок» з черепками, як кинула його на підлогу, а звідти пролунало обурене:

— Акуратніше не можна?!

Я аж підстрибнула від несподіванки, швидко розв’язала краї — і з шопера вискочив невеличкий чоловічок. Він мав довге, трохи кудлате каштанове волосся та таку ж розкішну бороду. З-під густих брів на мене позирали гострі чорні очі. Вбраний він був у полотняну сорочку зі скромною вишивкою по коміру та полотняні ж сірі штани. Крихітні ступні лишалися босими.

— То ось ти який, хранителю, — зачаровано протягнула, не в змозі відвести погляд. І подумала, а чи є у нього ім’я.

— Гостик я!

— Гостик? — весело пирхнула.

— Це від слова «господар», неук! — розважливо зауважив домовик, вже по-хазяйськи проходжуючись квартирою. — У твоєму будинку, між іншим, — ще й пальця повчально догори підняв.

— Добре-добре, Гостику, не ображайся! Я ж не знала!

Тепер знаю. А ще знаю, що з ним до моєї оселі прийшло Щастя!

Усміхнулася і зробила ковток найсмачнішого чаю із м’яти, кущі якої Гостик дбайливо вирощував у горщиках на балконі.

— Ось іще чоловіка тобі знайду — і заживемо-о! — мрійливо протягнув Гостик, який сидів тут же зі мною за столом.

Я весело засміялася, уявивши, що й чоловіка собі буду ловити у мішок, чи пак — у «жопер»!

— Чого іржеш? — ображено буркнув домовик. — Твій суджений уже на порозі.

І не встигла я навіть рота відкрити, як у двері й справді постукали. Заінтригована, пішла відчиняти. А на порозі…

— Ви?!

А на порозі стояв кремезний бородатий чоловік із поля поблизу Жадькового.