2. Пригоди на Сумщині

І ось на світанку наступного дня я таки їду світ за очі шукати того домовика! Хоч і не збиралася, направду сказати.

Тільки у татка (матуся померла кілька років тому) запитала знічев’я про власне коріння. Як виявилося, предки мої по маминій лінії походили з хутора Жадькового, що на Сумщині. Я, як почула від татка цю назву, одразу ж у підсвідомості зрозуміла, що це саме туди мені треба. Саме там на мене чекає той домовик.

Звідкіля я це знала? Відповіді не маю, от просто знала та й усе! Вірила. Вірила якомусь невідомому голосу, який підштовхував мене шукати.

Дорога довга, але, на щастя, майже всюди, за виключенням десятка кілометрів на Полтавщині, рівна та комфортна. Навігатор упевнено веде мене… ні, не до Жадькового, про таке село навіть всезнайка-Гугл не чув. Веде до Штепівки, як до найближчого села понад трасою. Це татко пригадав, що мама колись згадувала, як в дитинстві там бувала, коли ще зі своїми батьками їздили на «гробки».

У Штепівці на мене дивляться, мов на навіжену, та все ж підказують, куди треба їхати, і де саме шукати.

— Та тіки не найдеш ти там нічо’, посадка одна та поле розоране! — дає напутнє слово тутешньою говіркою огрядна жіночка.

А інша, язиката понад міру, додає:

— Хрести там ще не всі перегнили та попадали, як їхатимеш небистро, та кропивою не позаростало, то, мо’, й побачиш кладбище у посадці.

Місцеві хлопці з реготом пропонують провести, та я дуже сумніваюся, що наша з ними подорож не завершиться у найближчих чагарях, тому відхиляю непевну пропозицію і запускаю мотор.

Щойно з’їжджаю з траси на ґрунтову дорогу, навколо машини здіймається курява, так, ніби дощу тут не бачили від самої весни. Сірий, важкий пил густою поволокою осідає на капот, вікна, лобове та заднє скло, заважаючи роздивитися хоч щось довкола. Ще й в рота набився, поки я здогадалася позачиняти вікна, і тепер бридко скреготів на зубах, змушуючи раз у раз прикладатися до пляшки з водою. Шикарно!

Повільно поїхала польовою дорогою поміж заростей соняха та кукурудзи до першої посадки з правого боку, яку запримітила ще з траси. Саме попід нею, як мені вказали штепівчани, я мала би проїхати, і саме в ній мала видивитися могили з хрестами.

На щастя, попід посадкою дорога заросла травою, тож пилюга вже не така щільна, та все ж не осідає повністю. Лише мій повільний темп дозволяє хоч щось роздивитися крізь сизий туман.

Хоча, що я маю там роздивитися? Високі сосни? Чи ліщину з американським кленком? Подекуди проглядають берізки. І клаптями — темно зелені острівці кропиви серед високої пожухлої трави. Як тут зрозуміти, де було село?

Ледь тисну на педаль газу, ніби крадуся, та все ж пропускаю момент, коли у посадці мелькає щось стороннє, щось, чого не мало би бути там…

Вдаряю по гальмах, одночасно скеровуючи автівку на обочину у кропиву — не певна, що тут хтось їздить, та все ж то вже більше автоматична дія. Вистрибую і продираюся крізь зарості у ще більші зарості. І бачу-таки те, чого б тут не мало бути: букетик штучних квітів колись яскравого, а тепер вигорілого на сонці фіолетового кольору. А вже після нього і старі, вкриті мохом, перехняблені хрести, які у більшості й справді перегнили біля основини і впали.

З цікавістю озираюся, проте поруч немає більше нічого цікавого, лише крізь дерева проглядає далекий схил яру, а мені голову паморочить свіже хвойне повітря з ледь чутними нотками м’яти.

Так, ну, приїхала я, знайшла той хутір — принаймні цвинтар, так точно, бо на деяких табличках ще навіть прізвище збереглося «Жадько». І що далі? Як мені кликати того домового? Де його шукати? І чи дасть він мені взагалі про себе знати? У Києві знайшов, а тут?

Хотіла погуглити, та телефон показав лише 2G — не густо, але хоч зателефонувати зможу у разі чого.

Час упевнено наближався до вечора, я розгублено і надаремно блукала заростями, то наближаючись, то віддаляючись від кладовища, коли біля моєї зупинилася ще одна автівка, ще більш замизкана, аніж моя власна, та й подекуди поіржавіла. З неї вибрався кремезний бородатий чолов’яга і взявся заглядати до вікон моєї.

Я ж сполохано завмерла. Що робити? Озватися? Чи навпаки — сховатися? За мене вирішили зарості кропиви, які, мов назнарошне (слово це використовувала мама, і чомусь саме тут воно прийшло мені до голови, певно родом було саме з цієї землі), хитнулися і пожалили мені передпліччя. Я зойкнула, а чоловік тут же підняв голову і безпомилково поглянув просто мені у вічі своїми медово-карими. Як я їх роздивилася на такій відстані — й гадки не маю.

Тепер тікати та ховатися не було жодного сенсу, бо він якраз-таки мав знати кожен кущик, а я би в трьох соснах загубилася.

— Вітаю! У вас машина зламалася? — приємним баритоном, від якого по спині мимохіть поповзли мурахи, запитав незнайомець.

— Ні-ні, все добре. Просто приїхала подивитися, де колись жили мої предки.

Скептично піднята брова стала мені відповіддю. Так, пояснення моє за вуха притягнуте.

Чоловік стенув плечима, граційно, особливо для такого велетня, заскочив до автівки й зник у сутінковому мареві. От і добре!