«Прийди, прийди по мене, ти одна лишилася з вашого роду, не кидай мене. Чекаю на тебе…»
І наче ж прості слова, лагідні, вимовлені приємним старечим голосом, а прокидаюся я щоразу, їх почувши, у холодному поту!
От і зараз у вікно заглядали вранішні сутінки, годинник показував пів на сьому — ще б спати й спати, адже сьогодні перший день відпустки. Та не судилося! Бо ж я чудово знала, що після того, що приверзлося, більше не засну. Ще жодного разу не вдавалося.
Серце в грудях досі сполохано калатало, тож я вирішила замість кави заварити собі простого зеленого чаю з м’ятою та лимоном, щоб, можливо, ним заспокоїти свідомість.
Чайник забулькотів і клацнув, сповіщаючи, що вода готова. Кухнею попливла шпарка пара. Потягнулася за пакованням, як раптом за спиною почулося:
— А в мене м’ята найдухмяніша росте, тобі сподобається… — сказане все тим же старечим, трохи скрипучим голосом, стать якого я так, навскидь, визначити не могла.
Спереляку впустила коробку, розсипавши пакетики з чаєм, та, мов ошпарена, озирнулася. Ні, моя кухня так і лишалася пустою. А мені вже почало здаватися, що я їду дахом, бо раніше той голос приходив тільки уві сні, коли я була на ногах, не чула ще жодного разу.
Чай я собі таки заварила, та ще й у повній тиші, і, захопивши чашку, загорнуту в милу рожеву в’язану «жилеточку», щоб не обпектися, вийшла на балкон.
Тут же моє тіло огорнула ранкова осіння прохолода, змушуючи волосся на шкірі ставати цапки. Глибше закуталася у толстовку, обома руками охопила тепле, але не шпарке горнятко, і втягнула носом аромат чаю.
Хм… Дивно, адже я дуже любила саме цю марку чаю за насичений дух, але сьогодні мені здалося, що м’ята відгонить пластиком, а лимон надто нагадує мило. Навіть пити перехотілося. Зараз столичні «пахощі»: смог та далекий смітник, — які у вранішньому свіжому повітрі розносилися над подвір’ям, видавалися аж приємнішими, аніж улюблений чай. Що це зі мною?
Відставила чашку вбік, спостерігаючи, як рожевіє — палає, як у Шевченка, — краєчок столичного неба, що проглядав крізь висотні забудови. Скоро зійде сонце і почнеться новий гамірний день, проте саме зараз у столиці панувала майже тиша, хоч автівки снувати й не переставали, та й люди подекуди гомоніли, проте це вже сприймалося фоном, не привертало уваги.
А от світанок привертав! Замилувалася пурпуровими, жовтогарячими барвами, які розлилися на перистих хмарках над горизонтом, — саме через таке розташування кімнат, коли вранці видно схід сонця, я й обрала собі цю квартиру.
Ох, квартира. Моє найбільше щастя і мій найприкріший головний біль. Бо попри те, що вона була в новобудові, мала найсучасніше оформлення, усе в мене з нею не ладилося. То сусіди заллють, то пліснява розведеться на підвіконні, то люстра дорогуща світлодіодна згорить, то тинькування ні з того ні з сього посиплеться, ролета на вікні відпаде… Наче й некритично, та все ж дошкуляло!
І що б я не робила, нічого не допомагало, моя оселя планомірно, ніби мала власну свідомість, прагнула перетворитися на руїну!
— Не те ти робиш, — знову пролунало коло мене.
І знову поряд нікого не було.
— Та хто ж ти такий? Чи що ти таке? Що тобі від мене треба? Чому не даєш мені спокою? — не втерпіла, хоч і розуміла, що це безглуздя — говорити з невидимкою, та все ж вигукнула у простір.
І отримала відповідь:
— Я — хранитель.
Що й казати, отетеріла так, що і язик проковтнула. Бо точно не очікувала, що той голос обізветься.
— Чому не очікувала? — прочитав він мої думки. — Ти ж сама не бажала мене чути, постійно відгороджувалася, — пирхнув старигань. Тепер я точно чула і в його голосі чоловічі інтонації.
— Ш-чо т-таке х-хранитель? — зуби цокотіли, коли я запитувала.
— Домовик я! Закинутого дому твоїх предків, від якого вже нічого й не лишилося, хранитель. Знайди мене, забери до себе! Повір, твоя оселя зі мною стане місцем твоєї сили, огортатиме затишком та даруватиме тепло.
— Що за чортівня?..
— Та слухай ти! — перебив мене голос. — І так ледь пробився, тепер ще століття сили копичити: важко без дому та родини! Ти повинна знайти мене і покликати з собою, до свого нового дому. Старий хутір, де жили твої предки… Шукай… Якомога швидше шукай…
Перші промені сонця торкнулися скла, а дивовижний голос щез, мов примарився. Стояла і намагалася усвідомити, що це щойно зі мною відбулося. А потім просто відмахнулася та одним махом випила схололий чай.
У роті ще довго стояв м’ятно-пластиковий присмак…
Відредаговано: 18.01.2025