16

Дана довго відхекувалась від пережитого. Дмитро виявився неабияк хорошим водієм, тому що бус швидко їхав додому до Тані, оминаючи затори вузенькими вуличками. Таня лише сміялась і майже істерично.

- Та ну! – дивувався Дмитро. – Так і зробила?

- Так! Сама в шоці! – сестра витерла піт з чола. – Мені в житті так страшно не було. А твій колишній козляра ще той. – Таня зиркнула у бік Дани. Вона лише повела плечима. Знала, що це правда. Дмитро трохи стишив хід машини і перевів дух. Вони уже їхали знайомими вулицями, ще трохи і будуть вдома.

- Вам треба було мене покликати від самого  початку. – Дмитро глянув через плече на Дану. Вона сиділа крайня біля дверей і мовчала. Коли адреналін зник, вона зрозуміла наскільки божевільно повелась і наскільки їй буде соромно дивитись на Лева з Софією на роботі. – Навіть я не чекав, що той кнур себе так поведе. – Таня стиснула руку сестри, помітивши її неспокій. – Ти варта кращого, Дано.

- Хто мені цього лише не казав. Напевно усі, навіть сам Лев. – меланхолійно відповіла Дана. Вона була вдячна Тані за руку допомоги і Дмитру за втечу. Бо вона втекла. Вони з Танею повелись нахабно і рішуче, але, десь в закутках душі, Дана розуміла, що по-дитячому. Та сцена у її колишній квартирі була неймовірна, немов з бойовика. Але тепер, коли речі їхали з нею до дому Тані, Дана хотіла сховатись. На роботі все одно не сховаєшся – підказувала підсвідомість. Софія тепер вже точно розпатякає усім. І точно приплете Таню, висвітливши її у світлі хуліганки.

- Дано, це в тебе гормони чи просто ти розкисла? – Таня потерла передпліччя сестри кісточками пальців.

- Це так невиховано казати таке. – буркнув Дмитро. – Ти ж лікар.

- Я ветеринар. – дівчина показала міну другові, а Дана усміхнулась. – І до того ж – я не на роботі зараз. Можу говорити як хочу.

- Звідки ви знайомі? – поцікавилась Дана. – Дмитро, ти нічого не казав ніколи про Таню.

- Та? Ах, ти негідник! – показово образилась сестра, на що Дана закотила очі. Вічно вона така.

- Я волонтерю у притулку, де працює Таня. – відповів Дмитро, зупинившись на світлофорі. – Ми познайомились минулого літа.

- Софія не була проти знайомств з іншими жінками? – Дана спохватилась надто пізно. Вилетіло питання, яке крутилось на язиці ще від будинку Лева.

- Ой, а не паралельно що там собі думає та курка? – немов між іншим сказала Таня. Але сказала вона це не просто так. Її щоки палали. І саме зараз. Не тоді, коли вона показувала усі набуті навички бойових мистецтв. А після згадки про минуле Дмитра та Софії.

- Вона ніколи не була проти. Як і не був проти її друзів чоловічої статі. – Дмитро усміхнувся дані, легенько підморгнувши. Так вмів лише він. Дані згадалось, як лев бісився, бо у нього не виходило навчитись.

- Мабуть, варто було бути проти. – повільно промовила Дана. Рана ще боліла у грудях. Їх так хотілось плакати, але дівчина стримувала сльози. Не лише тому що Дмитро та Таня були поруч, а і тому що їй набридло себе шкодувати. Батько був правий, невже вона зовсім заховала колишню себе у могилу? Та Дана з 11-Б натовкла б пику Софії, а потім і Леву.

Натомість тепер, вона була стомлені зламана всередині. Двоє дітей, батькам яких начхати на них. Мама як завжди права. В неї відстій, а не смак у протилежній статі. Мабуть, їй довіку жити незаміжній, але з двома дітьми. Решту догори Дана мовчала. Дмитро, та і Таня, пробували розговорити її, але погляд дівчини тулився до вікна, за яким бігли люди, їхали авто, а життя продовжувалось.

Валізи виявились дуже важкими, тому допомога Дмитра була необхідна. Таня заборонила Дані навіть рюкзак піднімати, тому вони з Дмитром двічі спускались до буса, щоб занести валізи та сумки. Дана дивилась на дві великі валізи та чотири сумки через плече і дивувалась: звідки у неї стільки речей? У Тані вдома було достатньо місця щоб розкласти усе по місцях, але Дана не спішила цього робити, бо знала, що переїде до батьків. Як Таня не просила, вона вирішила, що житиме там з Юстиною. Дана сіла на підлогу і відкрила першу валізу. Коли вони з Танею на швидку руку кидали усі її манатки туди, тому і не думали, що щось помнеться. Її улюблена шовкова блузка малинового кольору була, ніби корови з писка. Штани з льону, які Дана купила у Болгарії були не кращі. Дана повільно розгаджувала їх, складаючи на купки. Завтра субота, тому вона матиме час все знову поскладати.

- Ти батькам уже сказала, що збираєшся жити у них? – Таня принесла чай та поставила на туалетному столику біля стіни. Сама ж сіла навпроти валізи і теж витягнула речі сестри. Дана махнула рукою.

- Ще поки ні. В мене зараз рій в голові, не хочу їх налякати.

- Чим? – щиро здивувалась Таня. – Вони в курсі, що ви розійшлися. І також вони прекрасно знають, що ми з тобою, щоб мати хороші стосунки, не повинні жити під одним дахом. – Дана пирснула сміхом. – От, бачиш? – Таня зметикувала мармизку, немов з дитинства. – Думала я не знаю, чого ти не хочеш пожити у мене? Бо прекрасно знаєш, що через тиждень ми одна одну задушемо.

- Завтра зателефоную їм. – мовила Дана. Під одягом, який вони з сестрою уже розклали на купки, лежали кілька фото. У червоній атмосферній рамці виднілась Дана чотири роки тому. Поруч стояла Софія. Дівчина усміхнулась сумною посмішкою, згадавши цей день. Тоді вони були у Індонезії. Відпочивали понад місяць у райському куточку землі. Обоє дівчат позували на фоні океану, одягнені у купальники: Софія - у суцільний жовтого кольору з брилем на голові та чорними окулярами на носі. Дана у салатовому бікіні з піднятими руками догори, усміхалась на всі тридцять два, а її пальці, що теж тримали капелюха і окуляри, вкривало мехенді. Її ніс досі був згорілим, хоча на момент створення фотографії, Дана уже тиждень ніжилась під сонцем.