...

   "Кохання. Хто знає справжнє її призначення, її справжню роль нашого суматошнього життя? І взагалі, хоч хтось знайомий зі справжнім коханням? Хто хоч раз відчував ту саму, про яку співають у піснях, вигадують у віршах, викладають у романах? І чи справді заради неї людина готова кинутися в прірву чи полізти під кулю? Чи все-таки це почуття не таке сильне, щоб придушити страх перед смертю чи хворобою до жадібності, або подолати навіть найбанальнішу звичку, звичку жити, залишивши все так, як уже є?” - Написала рядки красива жінка з темним каштановим волоссям на своєму ноутбуці і зупинилася, перечитуючи вголос. Піднявши брову і задоволено киваючи головою, жінка продовжила:

   “Ендрю. Ендрю Гарднер - моя найближча і кохана людина. Звичайно, батьки теж мої улюблені, але це кохання інше. Ендрю став для мене промінцем світла в темну страшну бурю. Ми з Ендрю знайомі із самої школи. Разом пішли до одного коледжу, де він запропонував мені зустрічатися. Це були чудові побачення. Коли ми закінчили навчатися, він влаштувався у компанію свого батька, вже відомого на той момент великого бізнесмена Джойла Стью Гарднера. Ні, батько не взяв Ендрю відразу на круту посаду, він прийняв його кур'єром, посланцем. Мені подобалося в Ендрю те, що, незважаючи на такий вчинок батька, він завжди його обожнював, говорив, що завдяки цьому стає сильнішим і приймав будь-які вказівки за уроки стати самостійним. Невдовзі Ендрю запропонував мені свої руки та серце. Я була на сьомому небі від щастя. Ми жили чудово. Ендрю ріс на очах, як у кар'єрі, так і в ролі мого улюбленого чоловіка. Через чотири роки нашого заміжжя помер його батько. Це дуже морально підкосило Ендрю. Йому довелося у свої 27 років стати головою компанії. Якщо ви думаєте, що це бомбічно круто, що тепер йому ні про що не доведеться турбуватися, ви помиляєтесь. Разом із компанією він придбав не лише активи, а й відповідальність за їх правильне використання, а ще й персонал, доля якого тепер у його руках, проблеми, які заважають повноцінно розвиватися компанії та отримувати прибуток. Все позитивне та негативне, пов'язане з цією компанією, все впало на плечі молодого хлопця. Але Ендрю не здавався. Він говорив, що якщо розорить компанію свого батька, то просто не матиме права називатися його сином. Через три роки Ендрю із компанії створив величезну корпорацію. Він працював не покладаючи рук. Ви запитаєте мене: як я все це терпіла? Я відповім: він мій коханий чоловік. Все знову налагодилося. Ми почали думати про дітей. Але трапилося нове лихо. Зник рідний брат Ендрю Стью молодший. Ах, Стью. Такий тихий і незвичайний хлопчик. З дитинства він був поруч з Ендрю. Вони дружили. Правда, Стью мав одну незвичайну рису, він увесь час ходив то в масці, то в шапці, натягнутій на обличчя, на якій були вирізані дірки під очі, то в коробці з дірками. Загалом він ховався від Миру у своєму футлярі. Але він був цілком нормальним. Його часто запрошували на концерти і хоч він і виступав у масці, проте геніально. Стью умів імітувати голоси відомих акторів і тварин, він чудово пародував містера Бінна та президента. Він умів танцювати як Чарлі Чаплін. Смішний хлопчик. З-за своєї вади бути у футлярі в коледж він поступив, як обдарований і навчався більше вдома. Після коледжу Стью не захотів працювати у батька, а поїхав до Голівуду на кастинг. Після цього я нічого про нього не чула, до того моменту, коли Ендрю повідомив про його зникнення. Цілий рік поліція шукала Стью, але все було безрезультатно. Тоді відчайдушний Ендрю найняв приватного детектива. Але біда не стала себе довго чекати. Зник найкращий друг Ендрю. Пам'ятаю, як чоловік питав по телефону детектива: "Як Скотт міг там опинитися, коли він збирався до мене?" Це відбулося через тиждень після зникнення, коли знайшли тіло Скотта в семиста мілях від місця останньої геолокації і зовсім в протилежній стороні від місця призначення зустрічі з Ендрю. Після цих подій все змінилося..." - жінка подивилася у вікно, де по блакитному небі пливли ніжні хмаринки, схожі на повітряні тістечка з кремом.

   -Місіс Гарднер! Місіс Гарднер! - Наздоганяючи вигукував хлопчина у фірмовій формі готелю Lotte Hotel Seattle (міста Сіетл штату Вашингтон). – Ви забули свій клачик.

   -О, дякую! - посміхнулася гарна молода жінка з темним каштановим волоссям, яке переливалося райдужно-рудими відблисками під сонячним світлом. На руках у неї висіло кілька великих пакетів із покупками. Вона дістала із сумочки, яку дав хлопець, кілька десятків доларів і простягла йому. Той сором'язливо потупцював з ноги на ногу. - Бери, ти дуже хороша людина, а це гідно нагороди. - Вона знову мило посміхнулася. Тоді хлопець повільно простяг руку і взяв гроші. Жінка пройшла до своєї машини, а потім різко повернулася і запитала, у хлопця, що вже йшов до дверей. - А мені можна дізнатися ім'я мого рятівника?

   -Девід, - несміливо відповів він і опустив погляд.

   -Дякую тобі, Девід! - Вона кивнула головою на знак поваги і, сівши в авто кидаючи на заднє сидіння покупки, просигналила і швидко зникла за поворотом.

   Девід все ще стояв, згадуючи її гарну усмішку і шанобливе ставлення, доки його не покликав швейцар.

   Олівія їхала швидко, поглядаючи на золотий годинник, на якому стрілка вже показувала половину сьомого після полудня.

   -Привіт, я вже їду. - сказала вона в мікрофон навушників із блютузом. - Не хвилюйся, я встигаю. Все, бувай, скоро буду. – Вона відключила зв'язок і знову натиснула на педаль швидкості в авто.

   -Прошу Вас, місіс Гарднер! - провів жінку співробітник аеропорту після виходу до літака, що вирушає до Остін, до штату Техас.

   -Дякую, Брюс. Я знову затримую рейс? - спантеличено запитала жінка. - Втім, як завжди.

   - О, місіс Гарднер, все гаразд. - Заспішив заспокоїти її чоловік. - Ви цілком встигаєте. - Він розумів, що не сміє сказати їй про недоліки, враховуючи її статус, водночас практично весь персонал аеропорту поважав Олівію Гарднер, як людину, як дуже добру, світлу, чуйну жінку, що її постійні запізнення на рейс уже не дивують не тільки персонал аеропорту, а також багатьох пасажирів, яким доводилося часто літати з Олівією Гарднер.