Ось воно щастя?

— Владико, як так вийшло, що під час нападу прибув лише я? 

— Сінторасе, маршалом ти не станеш. Проте люди, подібні тобі, стануть мені в пригоді найближчим часом, — відповів Воєвода.

— Нападники просто забрали скарби й не повернуться?

— Звісно, вони не завойовники й дотримують своїх обіцянок. Вони повернуться сюди років через п’ять, щоб забрати гроші знову.

Дні йшли та Сінторас придбав собі пісочні часи, щоб контролювати графік. Також він сформував найшвидший маршрут до бібліотеки й до митниці. В митницю нарешті купили стола й чорнил із пір’ям було вдосталь. Чотири дні пішло у Сінтораса на те, щоб слідувати графіку, також організували роботу у дві зміни, щоб торговці які приїхали вночі не чекали до наступного дня. Як начальнику митниці, книги Сінторасу дозволяли тягати на роботу, а Воєвода іноді провідував його.

— На біса ми організовуємо роботу? Хіба ж нас не розженуть всіх? — поскаржився один з працівників митниці.

— Розженуть, проте доки ми тут працюємо, будемо виконувати роботу якісно, — відповів Сінторас.

Сінторас відвідав кладовище. Тут було тихо, а на відміну від кріпосної стіни, вітру тут не було. Певна річ, поруч з Сінторасом стояв пісочний годинник, щоб не затримався він довше бажаного. 

Одного разу Сінтораса запросили на нараду, на якій один із бояр, що перебували в місті, запропонував страчувати злиднів… 

— Владико, якщо ви на це погодитеся, я можу підняти бунт, або просто покинути службу, — сказав Сінторас

— Так буде краще для всього міста, а ви сидіть у своїй митниці, — сказав боярин.

— Я тобі обіцяю, що якщо на це погодяться, однієї ночі я прийду до тебе, зв’яжу й відішлю в рабство.

— Замовкли обоє!!! — крикнув Воєвода, — Сінторас не лізь в кляті економічні справи, якщо нічого не розумієш. Ростиславе, місто пережило облогу, багато досвідчених працівників збідніли не варто їх марнувати.

І от нарада закінчилася та в кімнаті залишились лише Воєвода та Сінторас.

— Після того, як митниця стала працювати в нормальному режимі, наші доходи виросли на третину. Також кількість торговців  побільшало на чверть. Тепер ринок працює кожного дня, — повідомив Воєвода.

— А чому ви самі не розібралися із проблемами митниці, владико?

— Не було відомо чисельність ворога, тому я вагався. І тут з’явився ти та оголосив про збір добровольців. Якби митників виявилося забагато, я б просто видав тебе.

— Якось занадто чесно, владико.

— Знанням ділюся, бо ми тепер союзники.

— Союзники? Ви ж казали, що маршалом мені не бути.

— Не ображайся, проте ти у війні не розумієш майже нічого, хоч всю бібліотеку перерий. Скоро ми рушаємо в столицю й мені знадобляться вірні люди поруч, — сказав воєвода, передаючи листа Сінторасу.

— В листі написано, що митницю потрібно прибрати. Чому ви погоджуєтеся на зменшення доходу?

— Це офіційна воля князя, а він найвпливовіша людина в князівстві. Сказати ні, означає відринути його волю. Після ігнорування, мене запросять до князя особисто. А якщо я й це проігнорую, то це вже буде вважатися відкритим повстанням.

— Надовго ми в столицю, владико?

— На два тижні, може на місяць. Запросили на бенкет, проте ми можемо скласти вигідні торгові угоди. 

З навантаженими грішми. Разом з вершниками та усіма солдатами, що воєвода міг зібрати. Сінторас сів в карету біля візника, та колона відправилися в столицю.

 «Ходить чутка, що у Київському князівстві збирається повстання. У повстанців завжди вистачає добровольців, проте ніколи не вистачає офіцерів. Може мені долучитися до них?» — роздумував Сінторас.

От вони прибули столиці. 

«Знайоме почуття, бо я тут вже був» — думав Сінторас.

— Пішли за мною, покажу, де ми будемо ночувати, — сказав Воєвода Сінторасу та усім своїм радникам.

Вони йшли в сторону центра міста й з кожним кроком в Сінторас підіймався настрій. 

«Невже? Не може ж бути» — ледь стримував крик радості Сінторас. Як гостей їх провели навіть у краще місце, чим Сінторас думав — у саму цитадель

Замірявши графік й поставивши годинник, Сінторас пішов у місцеву бібліотеку. 

—  Сінторасе, ось тут в нас книжки про історію. Ось тут записи про усіх великих воїнів, що були в князівстві.

— Хоронителю книжок, де записи воєнних походів?

— Ось тут.

«І після крику командира стали вони залізною стіною й розбилися об ту стіну не одна сотня ворогів» — було написано в книзі, яку читав Сінторас

«Ага, значить тут є що перебирати» — подумав Сінторас.

Одного дня до Сінтораса навідалися погані думки. Думки що все втрачено і день сьогодні паскудніше нікуди. Час летить немов листя на вітрі, а результат дій неймовірно мізерний.. Він не розумів половину того, що сказали на нараді. Вийшовши з цитаделі він пішов в бібліотеку, після неї на  поле для тренування. Сінторас не переміг, жодного з місцевих воїнів. 

 «На біса взагалі сон? Жартую, я точно піду спати вчасно, якщо план на день буде виконано»

Обіцяного бенкету так і не було. Воєвода то і діло зранку просинався тягнув усіх своїх радників та Сінтораса і йшов до цитаделі, придворні запевняли, що Князь скоро прибуде, потім Воєвода прямував до торгового кварталу, а коли сідало сонце, він повертався і пив вино разом з радниками та лягав спати.

Воєводі збільшили наділ. Через таємничу смерть кількох інших воєвод й через те, що у князя було мало живих родичів. Одним словом, за вірну службу. 

— Князю, — сказав Воєвода, — людина, яку б я хотів назначити на моє попереднє місце, на жаль не високородна. Чи даруєте ви йому титул?

Побачивши Сінтораса на обличчі князя розквітла посмішка. З радістю в голосі він погодився.

І от вони виходили. Тільки тепер Сінторас був воєводою. 

І от вони дійшли до міста ночівлі.

І от їх запрошують на бенкет, який почав воєвода. Це був єдиний бенкет, на який  він витратився, за усе  життя.