6 частина

- Скільки ви ще стояти тут збираєтесь? – гримнув жіночий голос біля нас.

  Неохоче я відірвала погляд від Женіних очей та відпустила його теплу руку. Всю романтику як рукою зняло.

  Перед нами стояла жінка одягнена точно так само як контролер із трамвая від якої ми так тікали. Я навіть спочатку подумала, що це вона якимось чином все-таки змогла вибратись із трамвая та догнати нас, але перекошена шапка на голові жінки та віник у руках дали мені зрозуміти, що це зовсім інша пані.

- Роботу заважаєте робити! Милуються вони тут, - сказала вона собі під носа змітаючи все сміття, яке було накидано біля смітника на трамвайній зупинці. – Найшла місце де…

- Вибачте, що заважаємо робити таку важливу роботу. Ми вже йдемо, гарного вечора! – сказав Женя перший рушаючи в бік мого будинку.

- Ага, - гримнула у відповіла жінка далі продовжуючи змітати сміття.

  Сніг продовжував падати, тільки тепер здається, ще сильніше. Ми мовчки йшли під вуличними ліхтарями, кожен не наважувався почати розмову першим. Десь позаду нас гуділи мотори від машин та стиха завивав вітер. Мої щоки горіли рум`янцем тільки від одного спогаду про те, як ми з хлопцем стояли під снігом та дивилися на одне одного як ті закоханні. І мене це жах як дратувало, бо одна думка про це могла викликати у мене розлад шлунку.

- Ноги натерла? – запитав хлопець стурбовано оглядаючи мої ноги. Я навіть спочатку не розчула запитання, лише здивовано поглянула на нього та все ж кивнула. Помітив. – Спирайся на мою руку, так може буде легше йти, - він простягнув свою праву руку.

  Я декілька секунд дивилась на неї як зачарована.

- Не вкушу, не переживай. Тим більше, - він замовк уважно вдивляючись мені в обличчя. – Там, у трамваї ти не дуже соромилась лапати мене, де можна, і не можна, - звично вже посміхнувся Женя.

 Я міцно схопилась за руку хлопця, повністю навалюючись на Женю. Сам запропонував допомогу, от хай допомагає.

- Так краще?

- Краще, але якщо б ти трохи повільніше йшов, було б чудово.

  Тепер він повністю сповільнішав, і ми рухались зі швидкістю равлика.

- Знущаєшся?

- Саме так.

- Знаєш, що я хочу зробити?...

- Сподіваюсь, розцілувати мене в обидві щоки?

- Ні, з інтуїцією в тебе погано, бо мені прямо зараз хочеться тебе вбити, але я себе стримую.

- Правильно, бо за вбивство дають мінімум сім років ув`язнення.

- Бачиш, Коновальцю, як тобі щастить.

* * *

  Анна не поспішаючи йшла до будинку Тетяни на ночівлю, про яку вони ще домовилися тиждень тому. Спочатку Анна мала йти з Алісою до Тетяни, проте в тої щось не склалось. Нібито на цей ввечер був запланований якийсь благодійний захід. Тим не менш, відсутність так званої подруги, Анну зовсім не хвилювала, а навпаки, дуже навіть зраділа. Незважаючи на те, що Анна здружилася з Тетяною першою, а вже потім познайомила її з Алісою. Згодом, вона помітила, що дівчата аж надто здружились, і Анна почувалася третьою лишньою. Знаєте це дурне відчуття? От і дівчина дізналась, що це таке. І сьогоднішня ночівля здалась їй чудовою нагодою зблизитись.

  І ось зараз майже біля будинку Тетяни, вона вже дістала телефон, аби набрати номер телефону подруги. Однак, її погляд затримався на одній парі, яка йшла спереду. Краєм вуха Анна почула, що закохані сваряться, особливо дівчина-блондинка дуже злилася, комічно підіймала руку на хлопця. Це виглядало дуже мило, що дівчина аж загляділася, доки хлопець не повернувся до блондинки, і тоді Анна впізнала його, і впізнала його супутницю. Це були Женя та… Як там її? На язиці так і крутилося їм`я блондинки, але не як не могла згадати. Тільки одне вона пам`ятала, що дуже вона крутиться біля Жені. І цей факт жак як злив Тетяну, бо Анні як найкращій подружці було відомо, що брюнетка давно закохана в Женю.

«Олесандра!» - згадала дівчина.

  Неочікувано для самої себе, Анна відкрила на телефоні камеру та навела на закоханих. Клац. Дівчина злякалася, що вони почують її, проте пара навіть не почула тихе клацання камери.

«От Танька зрадіє, - подумала Анна, і одразу про себе сказала: - Не пощастило тобі, Олександро».

***

- Ось, ми вже прийшли, - сказала я, нарешті відпустивши руку Жені.

- Непогано, - кивнув хлопець на будинок позаду мене.

- Дякую. Це не наш, ми його орендуємо.

  Тиша. Ось ця незручна пауза якої я так боялась. Ми стояли навпроти один одного вдивляючись в очі.

- Зазвичай, коли хлопець проводить дівчину до її дому… - замовчав на слові Женя.

  Його очі уважно вдивлялися в мої без вогників смішинок, він сказав це як само собою зрозуміле, як факт, який був відомий кожному. Йому була цікава моя відповідь, йому були цікаві мої дії. Він чекав відповіді, він чекав на одну відповідь, яка вирішить усе.

- Тільки спробуй, і я натравлю на тебе великого алабая мого вітчима, який відгризе тобі голову, - так само серйозно відповіла я.