5 частина

- У вільний час підкормлюєш бездомних котів? Похвально, Коновальцю, молодець, - глумливо сказала я над вухом хлопця захекано.

  Той злякано пересмикнув плечами та повернув голову до мене.

- Як-то кажуть my daily routine. А ти… - він уважно оглянув мене з ніг до голови. – А ти чому в такому бранні вночі по вулиці розгулюєш?

  Тоді, я вже оглянула себе.

  Все з моїм вбранням нормально…

- Ах ти ж мавпа кучерява! – крикнула я на Женю зрозумівши жарт хлопця, я накинулась на нього зі своєю маленькою сумочкою. – Да як тобі таке в голову прийшло?! Збоченець! Одне в голові!

- Ай-ай, Лексюню! – запищав у відповідь Женя захищаючись руками.

  Коти злякано сховалися за Коновальцем м`явкаючи один за одним.

- Тримай себе в руках, Лексюню, а то я так і калікою залишусь.

  Я лише вимучено видихнула, і присіла поряд з Коновальцем, який боязно на мене зиркнув, але тим не менш взяв пакетик з котячим кормом відкрив та висипав одну половину з одного боку, а іншу частину, що залишилась висипав в іншу сторону. Коти, які до цього насторожено ховалися за спиною хлопця, тепер же з цікавістю глянули у бік корму та швиденько підбігли до нього облизуючись.  

- Вибач, за жарт.

- Тобі хтось казав, що в тебе надзвичайно дибільні жарти?

- Чесно? Ніхто, ти перша.

- Воно і видно.

  Ми мовчки спостерігали за котами, які зі завзяттям хрумтіли сухим кормом. Один рудий кіт намагався під`їсти частину корму іншого чорного котика, але той у свою чергу дав зрозуміти, що не варто лізти до чужого.

  Хотілось якось зав`язати розмову, поговорити про щось, аби тільки уникнути цю незручність між нами, але зі спільного між мною і Женею це тільки сварки, і непереносимість один одного. І чомусь усвідомлення цього сильно засмучувало мене.

- У мене по суботах репетиторство з математики ввечері. Мій репетитор живе тут поряд у дворі, а ці коти постійно крутяться біля його під`їзду. Чекають, доки хтось з мешканців будинку винесе щось поїсти, а мені стало їх так шкода, що почав їх ось так підкормлювати. Намагаюсь кожен раз як проходжу повз двора купую котячий корм, - він простягнув руку до рудого кота та ніжно почухав того по голові, кіт у відповідь вдоволено замуркотів не відриваючись від корму.

- І давно ти їх підкормлюєш?

- З серпня, напевно.

  Чорний кіт нарешті завершив свою трапезу та почав ластитися до мене.

- Навіть думав собі забрати та от тільки у моєї старшої сестри алергія на шерсть, а знайомих кому можна взяти кота немає, - Женя підтягнув рюкзак ближче до себе.

- Теж хотіла собі кота, ще малою, але мама проти будь-яких тварин у домі та і переїжджали ми часто з місця на місце. В Америці взагалі з тваринами важко, там за щастя себе прогодувати не кажучи вже про якусь домашню тваринку.

  Перед очима одразу спливли спогади про ті часи. Перший рік було дуже важко. Мама погано знала англійський, тільки завдяки навчанню на економічному факультеті вона мала початковий рівень мови, тому її взяли посудомийкою в місцевий ресторан, який розташований був недалеко від однокімнатної квартири яку ми знімали. Потім підтягнувши мову, її взяли вже куховаркою до того ж ресторану. Паралельно вона ходила на різні кастинги на епізодичні ролі в серіалах і фільмах. Я ж ходила в американську школу, і давалось це мені важче ніж моїй мамі пробитися в Голлівуд. Але тим не менш декількох друзів я собі знайшла, потім мамі спало на думку повернутись назад до України, а далі ви вже самі знаєте, що було.

- Ходімо, - перший піднявся Женя. – Вже стає холодно.

  Я тільки кивнула на це, бо біжучи до хлопця навіть не відчула холоду, і тільки зараз почала відчувати по-справжньому вже зимню погоду.

- Тобі куди?

  Я назвала свою адресу, той помітною радісно кивнув.

- Я знаю де це. У тому районі половина нашого класу живе та мені теж недалеко буде.

- То це ти мене провести збираєшся?

- Ну проведу, куди ж мені дітися? – він посміхнувся та повернув голову назад, - Он трамвайна зупинка. Ми можемо сісти на третій трамвай, і доїхати до твого району, а далі йти хвилин шість.

- Ой у мене грошей немає! – вигукнула я, згадуючи про свій маленький клач, в який помістився тільки телефон та маленьке люстерко.

  Він здивовано на мене глянув.

- Та в мене теж. Ми зайцем.

- Як це «зайцем»?

- Ну отак, сядемо на трамвай, і не заплатимо.

- А так хіба можна?

- Звісно не можна, дурненька, - хіхікнув він рушаючи в бік зупинки.

- Мавпа ти паршива, а штраф хто платити буде? – запитала я розлючено слідуючи за ним. - А скільки він, до речі, коштує?

- Ніхто штраф платити не буде. Двісті гривень. Контролери ввечері не ходять і на таких маршрутах тим більше, зазвичай ходять на трамваях, які їдуть від залізничного вокзалу.

- Раптом…