4 частина

  Покрутившись у приталеній золотій сукні по коліна перед великим дзеркалом, яке стоїть у вітальній я наостанок оглянула свій вечірній макіяж. Ідеально. Мама покликала свого візажиста на дім, аби та зробила мені та мамі вечірній макіяж. Відвалила мама на це багато, але можливо це того коштувало, бо та дівчина яка дивилась на мене з дзеркала була впевненою як ніколи. Сукні мама замовила на пошив у своєї знайомої із театру, бо вона жах як ненавиділа ходити по магазинах (і на диво, в цьому ми були схожі), навідміну від усіляких бюті штук, які вона обожнювала. Сукні вийшли просто неймовірними. Моя золота сукня оздоблена камінням, і мамина червона із відкритою спиною. Сергій же не мав ніякого клопоту із своїм образом на вечірку: звичайний чорний костюм, але без краватки, просто з двома розстібнутими гудзиками. Мама лише повторювала:

- Сергію, любий, одягни краватку. Виглядаєш, як неарделталець.

  Я хотіла сказати, що він і є неарделтанець, але змовчала, аби уникнути сварки між мною та мамою.

- Лано, мене ця краватка душить, я почуваюсь в ній піжоном, - роздратовоно сказав Сергій поправляючи білу сорочку.

- Ти не будеш виглядати як… - мама скривились: -…як піжон. Ти будеш виглядати, як інтелігентна людина.

Він лише вимучено видихнув та підвів очі до стелі, але примирливо промовив:

- Ланочко, часу вже немає сперечатися. Нам вже пора виходити, до речі, ти взяла квитки?

- Ой певно забула. Треба перевірити, - вона схаменулась і почала поспішно полізла в червоний клач на наявність квитків, після секундних пошуків вона з вдоволеною посмішкою дістала три біленьких квиточки: - Знайшла, можемо їхати. Сергію, ти ж вже викликав таксі?

- Так, люба, і воно, до речі, напевно скоро приїде.

- Чудово, - всплеснула в долоні мама і попрямувала в коридор, де вітчим поспішно почав одягатись.

  Ми накинули верхній одяг та вийшли на вулицю, де в свою чергу розгорталася по-справжньому осіння погода. Пасмурне небо, холодний вітер, який кружляв жовті та оранжеві листочки дерев з нашого подвір`я. За великими цегляними воротами вже стояла чорне авто, яскраво освітлюючи дорогу. Тим часом, поки Сергія зачиняв двері будинку, ми з мамою пішли до авто та сіли у машину.

  У машині грала нейтральна тиха музика, в салоні пахло якимись духами (доволі приємними і не хімозними, і Oh my God не солодкими). Через хвилину у салон авто сів Сергій і почав про щось говорити з водієм, час від часу мама теж вставляла свої п`ять копійок мені те не було цікаво, тому навіть не пам`ятаю про що.

  Не пройшло і десяти хвилин як ми приїхали на місце: до розкішного ресторану. На вході до у бодівлю охоронці у нас навіть квитки не перевіряли, просто впустили всередину. У ресторані нас зустріла на вигляд двадцятипятирічна мила дівчина адміністратор і провела до головної зали, де відбувався благодійний банкет. Перед тим, забрав у нас верхній одяг, і віднесла до гардеробної вручивши кожному по номері.

  Зала зустріла дзвінким сміхом та тихою музикою, яку грали запрошені музиканти. На стелі висіли величезні хрустальні люстри, у світлі камінці люстри відбивали веселкою на стінах. Стіни всіяні різними картинами та великими вікнами, які відкривали вигляд на нічне місто. У залі стояло декілька столів застелені білосніжними скатертинами, на них стояли в ряд келихи шампанського та келихи вина, що більше по душі гостю. На інших столиках стояли маленькі закуски, якими наїстися неможливо та солодкі тістечка, для тих хто надавав перевагу солодким закускам. Декілька офіціантів ходили по залу з підносами та пропонували гостям алкоголь або забирали у гостей пусті келихи.

  Взявши три келихи шампанського Сергій протягнув нам. Я помахала головою, відмовляючи, а мама з подякою взяла келих. Вона не встигла зробити навіть ковток, як до неї підбіг сивоволосий чоловік модноодягнутий з чорними окулярами:

- Дорогенька, нарешті ми зустрілись, - схвильовано промовив він обціловуючи маму в обидві щоки, потім він підійшов до вітчима та пожав йому руку, вже по-чоловічому крепко. – Давно не бачились, якщо я не помиляюсь, то останній раз на тій вечірці на честь вашого з Сергієм одруження, - проговорив він та нарешті помітив мене з цікавістю оглянув з ніг до голови. – А це, що за юна леді.

- О, Артуре, познайомся це моя дочка Олександра, - мама притягнула мене до себе, одною рукою обіймаючи за талію. – Вона навчалася у столиці Америки у Вашингтоні. В елітному пансіонаті та ось приїхала на рік до мене. Засумувала за родиною та рідною землею.

- Розумію тебе, дівчинко. Сам деякий час жив в Америці, тільки ось у Лос-Анджелісі у свого приятеля Пітера, Лано, пам`ятаєш це той відомий режисер про я кого я тобі розповідав? - звернувся він вже до мами та стверджувально кивнула. – Їхній менталітет та звички просто жах, ми з ними надзвичайно різні. А ось ця звичка носити взуття у будинку мене вбиває, - Артур скриви обличчя.

- Розумію, - посміхнулась я ніяково.

- До речі, я хотів тебе запитати про нові чутки, які крутяться навколо тебе, - запитав Артур трохи понижуючи тембр голосу.

-Які це чутки? – запитала мама спокійно кидаючи на мене погляд.

Я затамувала подих.

- Чутки про те, що тебе запросили на проби на головну роль у новому фільмі, який має от-от ось зніматися. Ти ж казала, що після минулих зйомок нізащо в житті більше не підеш зніматися у фільмах.