2 частина

  У салоні авто грала якась стара пісня дев’яностих під яку Сергій енергійно хитав головою. Так ще примудрявся курити цигарку, і на мене одним оком погляди кидати, наче хотів щось сказати, але не наважувався. Взагалі наші стосунки з вітчимом складались так: він мене не чіпав, і я його не чіпала. Наша розмова складалась із простого: «Привіт, як справи?» - це мене цілком задовольняло. А от маму це турбувало. Ці два дні, що я відпочивала з дороги вона всіляко намагалась нам розговорити, одним ділом зайняти: то відправить по магазинах скупитись до школи, то до супермаркету, то їй раптово було потрібно забрати костюм в її знайомої для виступу. І Сергій не відставав від цієї ідеї та намагався зі мною зав’язати розмову. Тому зараз він, схоже, також підбирає тему для розмови.

  Мені аж цікаво, що в цей раз він скаже.

  Хвилина, дві, і ось рот вітчима повільно відкривається:

- Ну, оцей, - повільно почав він та замовк, я навіть подумала на хвилину мені почулося і він нічого не казав, але він все ж таки продовжив: - Якщо хто буде тебе ображати, ти до мене йди не мовчи й не терпи. Зараз молодь любить познущатись з новеньких, викидувати портфель через вікно, голову в унітазі мочити. Ну таке, знаєш? – знову тиша. – Я це в кіно бачив. Головне не терпіти. Ці малолітки люблять терплячих от і знущаються.

  Сергій вирулив авто до стоянки школи та вимкнув мотор, і повернувся до мене із серйозним обличчям:

- Тобі може здаватися, що мені все одно, але коли вже я твій вітчим я відповідаю за тебе та твою матір. Тому, якщо в тебе з’являться якісь проблеми зі школою приходь до мене. Я все порішаю, - він посміхнувся та показав мені свої золоті зуби, які відблискували на ранішньому сонці. – Матері не кажи, ще розпереживається.

- Добре, прийду, - повернула посмішку Сергію.

  Відкриваючи двері я вийшла з машини, відчуваючи як на серці стало трохи тепліше, а в голові яснішає. Руки вже перестали так труситись, дихання трохи вирівнялось.

  Обійшовши загородження стоянки я стала на викладену бруківку широкою дорогою, яка веде до головного входу школи. Над головними пластиковими дверима здіймався жовто-блакитний стяг, трохи низом на ніжно-жовтій стіні була прибита табличка, де написано золотими буквами назву школи.  Учні навколо в біленьких гарно вигладжених сорочках поспішали до школи, що мене здивувало. Міцніше укутавшись в пальту я відкрила двері пропускаючи вперед маленьку дівчинку з великим червоним портфелем, який майже перехиляв її назад. Вона мені мило всміхнулась показавши один випавший зуб та дзвінко вигукнула: «Дякую!».

  Холл такий же світлий як сама школа ззовні. Першою перешкодою мені стали турнікети. Дівчинка, яку я пропустила спритно пройшла його та побігла до подруг які очікували її з іншої сторони турнікетів. Я зависла.

- Fuck, - прошипіла я, пропускаючи інших учнів, котрі хотіли по скоріше порозходитись по своїм класам.  

  Я згадала, що вчора ввечері мама просто тикнула мені в носа учнівський пропуск з настановою, аби я не залишила його дома. А все через те, що без цієї пластикової картки я не зможу навіть і п’яти кроків пройти. Тому діставши із самого низу цю злощасну карту і приклала до турнікету, кнопка загорілась зеленим, я пройшла, але одразу змінила маршрут: до ресепшену, де сидів сивий чоловік. Погляд був його відчужений, з нудьгою дивився на пробігаючи повз нього першачків та ще й позіхав на всю горлянку, що аж я мимоволі позіхнула.

  Схаменувшись я підійшла до стійки, де він сидів та натягнула свою наймилішу посмішку.

- Добрий день, - поглянула на бейджик, який висів на шиї чоловіка. – Микито Олександровичу.

- Добрий, - коротко відповів Микита Олександрович так само з нудьгою на мене дивитись. – Що треба? – без всіляких церемоній запитав у лоба в мене чоловік.

- Cool. Мені потрібно до зауча Катерини Василівни, можете, будь ласка, підказати в якому вона кабінеті?

- А навіщо вона вам? – підозріло прищурився Олександрович. – А взагалі, покажіть свій учнівський, - впевнено протягнув руку мені і я боязко віддала пластикову картку йому, де було вписано базову інформацію учня. Микита Олександрович покрутив мою учнівську карту переводячи погляд то з мене, то на фотографію. Аж ось, його рот повільно розширився в посмішці, а очі якими він на мене поглянув горили небаченим щастям. У мене же в голові закралась одна страшна думка.

- Світлана Кара часом не ваша родичка? – з передиханням запитав чоловік.

  Тільки не це. Я так надіялась, що всі заслуги моєї матері не дійдуть до моєї школи. Був один у мене випадок з прихильницею моєї мами. Рік тому, я прилітала до мами на winter holidays на два тижні. Та по закінченню канікул, коли я вже в аеропорту проходила паспортний контроль, виснажена довгим очікуванням рейсу, тому з насолодою уявляла як вже нарешті сяду в довгоочікуваний літак.  Однак, коли на паспортному контроль жіночка тридцяти років чомусь дуже довго вдивлялась в мій закордонний паспорт. Я спочатку подумала, що з документам щось не так, але раптово вона запищала на весь зал.

- Боже! Не може бути! Ви дочка тої самої Світлани Карої? – з захопленням дивилась на мене вона.

- Так, - коротко відповіла я, не підозрюючи яка це була помилка.

  Люди позаду мене, які чекали свою чергу невдоволено загомоніли, бо так само як і я хотіли швидше пройти паспортний контроль. Я озирнулась назад тихенько вибачилась за незручності.