1 частина

  Біля мене пробігла заклопотана пані, одною рукою тягнула величезну стареньку валізу, а іншою тягнула вже меншого за валізу хлопчика. Той їй хнюпив, що втомися й хоче їсте, а вона відмахнулася від нього і потягнула його прямо до стоянок таксі. Годинник у залі очікування вже пробив дванадцяту, а мами з Сергієм ще досі нема. Зрозумівши, що сенсу стояти з валізами, і чекати їхньої появи немає сенсу присіли на залізну лавку з шкіряними сидіннями.

   Заглядаючись на людей, котрі поспішають хто куди я й сама згадала нас з мамою. Шість років тому, ми так само бігали по галасливому аеропорту шукаючи, коли все-таки буде наш рейс, ми так само не знали, що нас очікує. Ну як не знали, мама в голові вже уявила своє життя відомої акторки Голлівуду зі величезним будинком, де буде жити із заможними чоловіком, а мене спекається до якоїсь приватної школи, де від мене буде отримувати лист на Новий рік та на день народження. Про ці плани будучи малою я знала, і погоджувалась, аби не засмучувати маму. Проте маминим планам не судилося втілитись у реальність. Звісно, вона стала акторкою, але більше другорядних ролей, тому що, як пояснювала вона: «Ці некомпетентні шмаркачі не бачать мого таланту». Може дійсно діло було в цьому, але насправді причина проста як магнітофон: український акцент, який був присутній в маминій вимові жах як різав вуха бідним американцям. Тому, після трьох років невдалої акторської кар’єри вона чухнула назад до України в надії, що вітчизняний кінематограф буде від неї просто в захваті. Так і було, однак відомою акторкою кіно вона не стала, натомість стала відомою акторкою театру. Мене ж вона залишили в школі-пансіонаті зі словами: «Із американською середньою освітою тобі будуть відкриті усі дорого», - ось тому всі останні три роки я сиділа в Штатах.

- Олександро! – хтось вигукнув моє ім’я тим самим перериваючи мої думки. – Олександро! – знову вигукнув голос, але десь ближче.

  Я повернула голову, і помітила маму, яка йшла під руку з Сергієм. Вона відпустивши його руку підбігла до мене й вкрили мене теплими обіймами, що мені аж здалося, що вона справді за мною сумувала.

- Боже! – скрикнула мама, оглядаючи мене з ніг до голови перекручуючи як ту ляльку. – Яка ти в мене вже доросла красуня! Та ті американці повинні були стелитися перед тобою, люба. Сергію, поглянь, - кивнула вона йому.

  Тим часом поки мама мене розціловувала в обидві щоки, Сергій непомітно взяв мої дві валізки куди вмістилося все моє життя.

- Бачу-бачу, Лано. Красуня, навіть не сперечаюсь, - відповів мій вітчим з добродушною широкою усмішкою, показуючи мені свої дві золоті коронки. – Мабуть, якогось хлопчину охомутала? – запитав він ставлячи мою валізи, аби поправити чорну шкіряну куртку.

«Мда, і де вона такого кадра надибала?» - пролунало в голові.

 - Ага, ціле стадо. Довелося охорону викликати, щоб відліпити їх від мене, - зі сарказмом сказала я.

- Сандра просто жартує, не зважай, - легковажно відповіла мати та все-таки відліпилась від мене та причепилась до свого Сергія.

  Дорогою до машини Сергія (так, я сама в шоці, що в цього бандюгана є машина, так щей не старенький «Запорожець»), мама все тріщала без замовку про те, який Сергійко молодець. По старими зв’язкам домовився, щоб мене в листопаді прийняли на навчання до приватної школи, де навчаються всі вершки нашого суспільства, діти відомих людей в загальному «золота молодь» нашого міста.

- Тобі там сподобається, - впевнено прощебетала мама, сідаючи в салон дорогого авто, доки Сергій погружав мої валізи до багажнику. – Додаткових факультативів просто море. Там навіть є гурток акторської майстерності, підеш туди. Я вже домовилась. Там викладає моя давня знайома, будь впевнена - всі головні ролі твої.

- Ну мам, - роздратовано протягнула я. – Який гурток акторської майстерності? Ти знову за своє? Ми говорили вже про це. Я не піду по твоїм сходинках, - відповіла я чітко вимовлячи кожне слово. Ця тема була досить болючою для мене та мами, бо після свого феєричного старту в Україні вона загорілась ідеєю зробити з мене маленьку зірку. Однак всі її надії розбились із крахом, коли я сказала, що хочу бути перекладачем, тому що мені давались легше мови, аніж кіномистецтво. – Я не хочу зараз з тобою сперечатись…

  Двері біля водійського керма гримнули.

-… Тим більше при сторонніх, - додала я одягаючи білі навушники.

  Вітчим, здавалось, із сумними очима поглянув на мене через переднє дзеркало, через це мені навіть стало трохи соромно. У машині стало тихо, ніхто не промов й слова, а мої слова так і залишились літати в повітрі.

  Мама сумно шморгнула носом, Сергій взяв її за руку підбадьорливо потискаючи її.

  У навушниках грала моя улюблена пісня - Sweater Weather групи  The Neighborhood.

'Cause it's too cold for you here and now

So let me hold both your hands in the holes of my sweater

'Cause it's too cold for you here and now

So let me hold both your hands in the holes of my sweater

*** 

  Плюхнувшись в м’яке біле крісло я відкрила ноутбук. Циферблат на годиннику комп’ютера показував 23:45.

«Значить зараз у неї десь четверта вечора» - промайнуло в мене думках.