10.

Артем заносить Аню в кімнату та залишає нас удвох. Роздягаю маленьку і вкриваю ковдрою. Швидше за все, вона проспить до завтра. Надто багато енергії сьогодні витратила. 

Коли повертаюся у вітальню, одразу ловлю на собі погляд Натана. Артем також тут, переглядає щось в телефоні та показує матері. Здається, це фото, які він робив сьогодні у кафе разом з Анею.

- Вона така щаслива тут! - радісно заявляє Ірина Ігорівна. - Вам необхідно частіше кудись вибиратися разом. І надолужувати втрачений час. 

- Так я і не проти, - спокійно відповідає Артем. - А ти, Мілано? 

- Я також, - знизую плечима. - Для мене головне - щоб Аня була щаслива. 

- Мілано, можливо, ти сьогодні тут залишишся? Пізно вже, а завтра і так вихідний, - пропонує Ірина Ігорівна. 

- Та ні. У мене плани є. Хочу провідати могилу сестри, - відповідаю і помічаю, як різко Артем перестає посміхатися. - Мене довго не було. Думаю, що настав час це зробити.

- Правильно, люба, - погоджується жінка. - Провідай! Вона нам таку красиву внучку подарувала. 

Попрощавшись з усіма, покидаю будинок і прямую до свого автомобіля. День був насичений, тому зараз хочу опинитися у своїй квартирі та прийняти розслаблюючу ванну. Тільки от мрії свої доводиться відкласти, тому що за мною виходить Натан. І здається він мені роздратованим.

- Бачу, ви чудово провели день, - він зупиняється поруч з моїм автомобілем і хмуро розглядає з висоти свого росту. 

- Не ми, а Аня. Їй потрібен батько, тому я готова дати Артему шанс, - спокійно відповідаю.

- Артему готова дати шанс, а повірити мені не можеш! - злиться. - Де логіка, Мілано?

- Ти зараз образити мене хочеш? - відчуваю, що і сама починаю злитися. 

Натан важко видихає, скуйовджує темне волосся і робить ще один крок мені назустріч. Занадто близько, як на мене. 

- Пробач, - шепоче. - Просто я до божевілля ревную тебе. Боюся, що можу втратити. Скажи, що немає ніякого нареченого. Я ж знаю, що ти не змогла б так вчинити з нами.

- Немає ніяких "нас", Натане, - сичу крізь зуби. - І нехай моє особисте життя тебе не хвилює. 

Намагаюся відчинити двері автомобіля, але абсолютно несподівано Краєвський притискає мене своїм тілом до холодного металу, а його уста різко накривають мої. Він наполегливо намагається проникнути язиком до мого рота, а я просто втрачаю зв'язок з реальністю. Ну навіщо все це? Невже він реально думає, що поцілунок може щось змінити?

Не знаю, де беруться сили, але мені вдається відштовхнути його від себе. Не далеко, але достатньо, щоб його уста дали спокій моїм. 

Ми обоє важко дихаємо… і кожен з різних причин. У мене всередині справжня буря з емоцій. Відчувати смак поцілунку цього чоловіка так… приємно, але я не можу просто здатися. Спочатку правда, якою він так не хоче ділитися. 

- Я люблю тебе, маленька, - Натан дивиться мені в очі й тим самим змушує повірити йому. - До божевілля сильно!

- Тоді розкажи мені все! От просто зараз і розкажи! - прошу на одному подиху. 

- Добре, я розкажу, - здається, ми обоє видихаємо. - Це довга історія, а сьогодні вже пізно. Зустріньмось завтра. 

- Добре, - я дійсно хочу вірити, що він розповість. Якщо дійсно кохає, то так і буде. 

Натан відступає і мовчки слідкує за тим, як я таки сідаю у салон своєї Ауді. Покидаю двір і їду у бік міста. Я знову бачу вогні іншого автомобіля у дзеркалі заднього виду і можу заприсягтися, що це Натан їде за мною. 

Він слідкує за мною до самого під'їзду і їде лише тоді, коли за мною замикаються важкі залізні двері. Квартира зустрічає тишею і, на ходу знімаючи з себе одяг, прямую у ванну кімнату. Вже не терпиться дочекатися завтрашнього дня. Мені страшно думати про те, що Натан відмовиться від своїх слів. Але, знаючи його доволі добре, можу бути впевнена, що цього не станеться. Хоч би що там було, він чоловік слова. 

Наступного ранку мене будить сонце, що заглядає у вікно. На вулиці мороз, але сонячне світло робить цей день особливим. Поки готується кава, одягаю теплі джинси та в'язаний светр. Потрібно ще заїхати у квітковий магазин та купити білі троянди. Маша любила ці квіти… 

Покидаю будинок через годину, але до свого автомобіля так і не потрапляю. Біля під'їзду бачу знайомий чорний позашляховик і його власника. Натан стоїть біля капота в чорній куртці та розглядає мене прямим поглядом.

- Що ти тут робиш? - підходжу ближче і нічого не розумію. 

- Ти говорила, що збираєшся провідати сестру. Хочу тебе відвезти, - спокійно відповідає. 

- Взагалі-то, у мене своя машина є, - я збрешу, якщо говоритиму, що мені неприємно від його турботи. Приємно, ще й як! 

- Я знаю, - він посміхається, а тоді обходить автомобіль та відчиняє для мене пасажирські двері. - То як, їдьмо?

Я знаю, що треба відмовитися! Знаю, що не варто сідати у машину! Знаю, але повільно наближаюся до нього та сідаю у салон. Натан ледь помітно посміхається і також розміщується всередині. 

- Можеш заїхати у квітковий магазин? Хочу купити квіти для Маші, - повертаюся до Натана й уважно слідкую за тим, як його пальці впевнено обхоплюють кермо.