3.

Ми з Натаном заходимо на кухню, де, окрім нас двох, більше нікого немає. Сідаємо за стіл одне навпроти одного і деякий час просто мовчимо. Натан дійсно змінився - став більш жорстким. І це добре видно у його погляді. Швидше за все, не останню роль в цьому відіграла смерть батька. Саме добре знаю, як це - втрачати дорогу людину. 

- Я не знала, що твій батько помер, - кажу перше, що приходить в голову. Просто мовчати - не варіант, адже у мене так багато запитань у голові.

- Це одна з причин, чому я перестав тобі дзвонити, - несподівано відповідає Натан, витягнувши перед собою руки і зціпивши пальці. - Ніхто з нас не думав, що хвороба буде прогресувати. Все добре було, але в одну мить нам сказали, що у нього зовсім мало часу. Найважче було мамі. В той час їй була необхідна підтримка, тому я кинув на це усі свої сили. 

- Мені дуже шкода, - сама не розумію, як це відбувається, коли моя рука накриває його. Мені просто захотілося підтримати чоловіка, котрий особливий для мене. Але я зовсім забула, що тепер у нього є інша. -.Пробач, я...

Намагаюся забрати руку, але Натан перехоплює її і бере в заручники своїх теплих долонь. 

- Я не чекав, що ти повернешся, - каже тихо та абсолютно щиро. 

- Саме тому знайшов собі іншу наречену? - виходить грубо і ображено. - Швидко ж ти свою Алісу забув! 

Забираю руку і, від гріха подалі, ховаю обидві під стіл. І байдуже, як мої слова зараз прозвучали! Можливо, я і ревную, а може, просто неприємно. Я ж реально думала, що у нас може бути другий шанс! 

- Все це важко пояснити, але все не так, - хмуриться Натан. 

- А як? Вона не твоя наречена? - фиркаю. - Мушу зізнатися, що розчарована. Ця Кріс зовсім не схожа на дівчину, яку ти можеш покохати. 

- Ти ревнуєш, маленька? - його голос такий м'який, а це його "маленька" робить з моєю свідомістю щось не те. Підскакую на ноги і збираюся просто втекти, але Натан не збирається так просто мене відпускати. Хапає за руку й тягне на себе. Не чекаючи такої підстави, опиняюся у нього на колінах. 

- Відпусти! - сичу йому в обличчя і намагаюся піднятися, але руки Краєвського доволі міцно огорнули мою талію. 

- Ти така красива стала, - шепоче кудись мені в шию. - Я так довго чекав твого повернення. Не вірив, що захочеш повернутися, але чекав. 

- Що у тебе з Кріс? - питаю стримано, хоча насправді хочеться кричати на весь будинок. 

- Все занадто заплутано. Я не можу тобі сказати, але ми дійсно не… 

- Котику, ти де? - голос Кріс діє на мене як відро льодяної води. Натан різко відпускає, а я підскакую на ноги. Відчуваю себе зрадницею, котра влізла у чужу сім'ю. А ще мене дивують слова самого Натана. Він сказав, що все заплутано. І здається, за ці роки його почуття до мене не стали меншими. Чому ж тоді зараз ця блондинка висне у нього на шиї і дозволяє собі називати його "котиком"?!

- Мілана хотіла пити, і я допоміг їй знайти кухню, - спокійно заявляє Краєвський та обережно відтягує від себе руки дівчини. - Повернімось у вітальню. Хочу провести час з племінницею. 

Перед тим як піти, Кріс кидає у мій бік довгий погляд, наче намагається зрозуміти, чи є у мене види на її нареченого. Я ж натягнуто посміхаюся і таки йду до раковини, щоб набрати у склянку води. 

Залишившись наодинці з собою, виходить трохи заспокоїтися. Але коли повертаюся у вітальню, бачу милу картину. Аня на колінах у Натана, а він розповідає їй про те, як ми застрягли в лісовій хатинці, відрізані від світу. 

Артем тим часом сидить у кріслі навпроти та уважно стежить за братом та донькою. Ірина Ігорівна радісно усміхається, а я розумію, що мій подарунок вдався на всі сто. 

Через деякий час Аня починає клювати носом, а тоді засинає на руках в Артема, котрий дозволив маленькій там посидіти. 

- Здається, нам вже час, - на годиннику початок десятої, а дорога в місто займає не менше години за такої погоди. 

- Мілано, може, ви залишитесь? - тихо запитує Ірина Ігорівна. - Навіщо турбувати Аню? До того ж на вулиці така заметіль.

- Ну добре, - насправді я зовсім не готова залишатися під одним дахом з Натаном та його нареченою, але в першу чергу варто думати про Аню, тому таки даю свою згоду залишитися.

- Артеме, віднеси її у гостьову кімнату, - просить жінка.

Краєвський-молодший обережно підводиться з донькою на руках і прямує у коридор, а я за ним. Гостьова кімната знаходиться на першому поверсі, і коли він обережно кладе Аню на ліжко, я вкриваю її пледом. 

- Поговоримо? - запитує тихо, переводячи погляд на мене. Здається, душевні розмови на сьогодні не завершено. 

Ми виходимо в коридор. Прикривши за собою двері, я розглядаю Артема, котрий своєю чергою не зводить погляду з мене. 

- Про що ти хочеш поговорити? - не витримую цього мовчання першою. 

- Про Аню, - стримано відповідає. - Чесно кажучи, я трохи здивований від того, як вона ставиться до мене після всього, що я наробив. Здається, дорослі не здатні на таку щирість. Вона пробачила, не зважаючи ні на що. Напевно, за це я маю і тобі подякувати. 

- Просто Аня розумна дівчинка, - посміхаюся щиро. - А мені дякувати не треба. Я з самого початку сказала їй всю правду про тебе. Просто вона дуже чиста та світла дитина. І тобі з нею сильно пощастило. Сподіваюся, що хоча б цього разу ти не робитимеш дурниць.