2.

- Мама буде щаслива, - говорить вперше, відколи ми переступили поріг. - Ходімо у вітальню.

Краєвський йде першим, а ми з Анею за ним. Не можу втриматися від бажання уважно розглянути його широкі плечі, обтягнуті чорною сорочкою, та темне волосся, котре стало значно довшим після нашої останньої зустрічі. А я й не знала, що воно у Натана в'ється, і виглядає це дуже мило. 

- Мамо, у нас гості, - урочисто заявляє Краєвський і відступає вбік, даючи нам з Анею можливість бути в центрі подій. 

- Мілана? - Ірина Ігорівна підводиться на ноги з крісла, у якому сиділа ще секунду тому, і повільно наближається до нас. Я одразу відмічаю, що вона сильно постаріла за ці роки… і сукня на ній чорного кольору. Погане передчуття не змусило себе довго чекати. У сім'ї цих людей точно щось сталося. Але що? 

- Привіт! Я Аня, ваша внучка! А де дідусь? - маленька першою наблизилася до своєї бабусі. Їй вже не терпілося познайомитися з усіма. 

Ірина Ігорівна голосно схлипнула, а тоді прикрила рота рукою. Ще мить - і вона падає на коліна перед Анею, а тоді міцно пригортає її до себе. Сльози цієї жінки і мені ятрять душу. Вона так любила маленьку Аню, але через певні обставини не бачила, як вона росла ці п'ять років. 

- Твій дідусь помер, маленька наша, - схлипуючи, відповіла Ірина Ігорівна. - Він сильно захворів і не зміг дочекатися твого повернення.

Тепер все стало зрозуміло. Ось чому всі у чорному і такі сумні. Швидше за все, батько Натана помер не так давно, якщо вони ще й досі не змирилися з втратою. 

Ірина Ігорівна підвелася на ноги і разом з Анею сіла на диван. Окрім нас чотирьох, у вітальні більше нікого не було. Я ж просто видихнула, адже до божевілля сильно боялася побачити тут наречену Натана. 

- Я така щаслива, що ти провідала мене, сонечко! - Ірина Ігорівна не могла надивитися на свою онучку. - Мілано, сідай! Добре, що ви тут. 

Чесно кажучи, я думала, що Ірина Ігорівна розізлиться на мене. Все ж таки я забрала у неї онуку. Але, здається, ніякої образи не було. Невже вона зрозуміла мій вчинок? А може, сам Натан щось пояснив? 

- Ми вам тут подарунок приготували, - передаю їй пакет, а сама сідаю на диван. Натан вмощується поруч, а аромат його парфумів змушує мене нервувати. 

- Ой, дякую! - посміхається жінка, витираючи сльози. - Насправді мені нічого і не треба. Головне, що ви тут. 

- На день народження завжди дарують подарунки, бабусю! - діловито заявляє Аня. - Ми з мамою разом вибирали його для тебе! 

- Справді? - абсолютно щиро посміхається Ірина Ігорівна. - Анюто, ти така доросла і розумна дівчинка. Справжня красуня.

- Уся в маму! - заявляє Аня. - До речі, а де мій тато? Я і з ним хочу познайомитися!

- Вона знає все? - Натан нахиляється до мого вуха. Коли говорить, я відчуваю його подих у себе на шкірі. 

- Так, знає, - намагаюся залишатися холоднокровною. - Я не хочу розпочинати її життя з брехні. 

Краєвський повертається на своє місце, а я чекаю, що ж відповість Ірина Ігорівна. Все ж таки дуже цікаво побачити Артема і чи змінився він за ці роки. 

- Скоро він буде тут, - усмішка на обличчі жінки тремтить, і я розумію чому. Вона не впевнена, чи зрадіє її син поверненню доньки. Я також дуже сильно сумніваюся з цього приводу, але якщо Артем надумає ображати Аню, я готова натовкти йому пику. На даний час я його зовсім не боюся. 

Ми всі чуємо, як гримають вхідні двері, а тоді швидкі кроки. Ірина Ігорівна переглядається з Натаном, а я, здається, навіть не дихаю. Це точно Артем і важко здогадатися, що він зараз утне.

- У нас гості, мамо? - він заходить у вітальню з величезним букетом червоних троянд. Але, коли бачить мене, завмирає, наче вкопаний. Усмішка повільно сповзає з його обличчя, і я розумію - він зовсім не щасливий нас бачити. 

- Артеме, до нас Аня приїхала в гості! - радісно випалює Ірина Ігорівна, щоб якось розрядити атмосферу.

- Привіт, татку! - Аня підводиться на ноги і швидко наближається до Артема. Поки він шоковано розглядає її, маленька робить все сама. Вона заледве дістає йому до талії, але це не заважає їй міцно його обійняти. 

Ця картина змушує мене ковтати сльози. Аня добре знає, що тато не хотів її приймати. Я не змогла збрехати і розповісти казкову історію про те, що він просто космонавт і зараз літає десь у космосі. Я хотіла, щоб він був для неї тим, ким він є. А чи пробачати його і давати ще один шанс, маленька мала вирішити сама. І, здається, свій вибір вона таки зробила. 

Артем перші декілька секунд, здається, навіть не дихав, а тоді відклав квіти і присів поруч з Анею навшпиньки. 

- Ти така красива, - він уважно оглянув її з ніг до голови, а я відмітила, що цей хлопець дійсно змінився. Не було більше в його погляді знайомої мені пихатості. І ідіотської посмішки також не було. 

- Як моя мама… - хмикнула Аня. - Ти також красивий. Скажи, ти більше мене не залишиш?

Здається, Артем потрапив у глухий кут. Легко відштовхувати і сказати, що це не моє, коли крихітка зовсім мала і нічого не розуміє. А як зробити це, коли вона так щиро дивиться тобі в очі? Коли вона готова пробачити все і віддати тобі всю свою любов. Вдавати з себе ідіота більше немає сенсу. Треба казати правду.