Глава 18

Катаріна довго м'ялася перед дверима, перш ніж зайти до Макса в кабінет. Звісно, вона не знала, що там написала Соня, проте підозрювала, що це може остаточно вибити з колії хлопця. А він тільки добу, як тверезий. У душу закралася підла думка, щоб віддати листа хоча б після благодійного обіду, проте дівчина її швидко відігнала. Все ж вона не має морального права так чинити. Вже як буде.

Максим нарешті поголився, одягнув свіжий одяг і зосереджено перебирав якісь папери, коли Катаріна прийшла.

— Щось трапилося? — з порогу запитав хлопець, помітивши її хвилювання.

— Ем… Ось, — Катаріна поклала лист на стіл перед Максимом.

— Це ще що? — здивувався той.

— Це тобі Соня передала.

— Соня? Вона була тут? Де вона? — одразу підірвався з крісла Максим.

Хлопець за останні дні стільки всього собі надумав-передумав. Силою волі стримував себе, щоб не побігти до неї й не скулити, як собака. Щоб не благати вкотре почати все спочатку. Йому дах зносило від думки, що вона поїде, але ж має бути хоч якась чоловіча гордість. Якщо він Соні не потрібний, який сенс за неї боротися? Щоби що?

А тут лист від неї й знову земля втікла з під ніг.

— Вони поїхали, Максе. Я бачила, як машина виїжджала з двору.

Обличчя хлопця враз спохмурніло. Так значить? Просто поїхала і навіть не попрощалася? Передала якісь писульки? Всередині у нього кров кипіла.

— Ну, я піду, а ти тут спробуй не рознести кабінет, добре? А то я тебе знаю, а там у нас вже повна “Колиба” гостей, —  попросила Катаріна.

— Нічого не обіцяю, — вичавив з себе криву усмішку хлопець.

Коли Макс залишився один, він обережно взяв у руки листа. Підніс його до носа. Чо-орт, як він пахне. З розуму можна зійти! Його улюблений аромат — аромат його коханої жінки. Нотки ванілі та ірису запаморочили голову, підкидаючи все більше спогадів, проте хлопець труснув головою, проганяючи їх, і відкрив конверт. 

Коли ти будеш читати цей лист, якщо ти його все ж відкриєш, а не порвеш на дрібні клаптики паперу, я буду вже їхати в автомобілі до Києва. Спеціально вирішила передати його перед самим від'їздом і не особисто. Щоб не передумати. Бо я не впевнена, що подивившись тобі в очі мені б вистачило сил попрощатися. Я б просто потонула у них, як завжди, і не змогла б поїхати. Але я мушу.

Наша сварка підсвітила мені те, чого я ніяк не хотіла визнавати. Я знову намагалася жити за звичним мені принципом — слабка жінка, яка перекладає відповідальність на чоловіка. А здорові стосунки таким чином не збудуєш. Адже для щастя важливо, щоб люди були цільними особистостями, а не примарами. А я себе зараз саме такою і відчуваю.

Примара, яка втратила орієнтири у житті, втратила себе. І замість того, щоб будувати свою внутрішню опору, я переклала це на тебе. Такого юного, проте настільки сильного. Пробач мені за це.

Я їду, щоб розібратися у собі. Зараз я випалена зсередини й мені немає, що тобі дати. А я дуже хочу, щоб було інакше.

Своїм напором, безпосередністю, безмежною підтримкою ти підкорив моє серце. Я закохалася в тебе, хоча й не планувала цього. А наша ніч була чи не найкращою у моєму житті. Можливо, ми просто зустрілися не у той час.

Я точно знаю, з часом ти навчишся розрізняти, що можна приховувати, а що не варто. Що є важливим, а що не має абсолютно ніякого значення. І я навчуся.

Не тримай на мене зла, живи на повну. Ти заслуговуєш найкращого у цьому житті. Бо ти неймовірний, пам'ятай про це. І комусь шалено пощастить, прокидатися з тобою в одному ліжку щоранку, пристрасно цілувати та губитися у твоїй ніжності та любові.

Не прощаюся, може, життя ще колись зведе нас разом. Або ні.

Не шукай мене, добре? Відпусти. А якщо й не думав шукати, то тим паче викинь цей дурний лист і забудь про мене.

Твоя Соня.

У Максима в голові все шуміло… пробач… закохалася…не шукай мене… забудь мене… Хлопець ніби наяву чув голос Соні, який тепер набатом відзивався у його голові. Відпустити? Чорта з два я тебе відпущу!

Хлопець вилетів з кабінету, мов шалений смерч. Думки губилися в його голові. Що робити? Стрибати в машину і наздоганяти? А що далі?

— Ти куди летиш, Ромео? — зупинила його вже на дворі Катаріна.

— Като! Я мушу її знайти! Мушу повернути!

— Стоп-стоп-стоп! Як ти собі це уявляєш? Влаштуєш розбірки посеред траси?

— Я не знаю… Я... Я не знаю… — хлопець був сам не свій.

— Максе, давай ти трохи охолонеш і вирішиш. Ти зараз на емоціях, знову зможеш наламати дров. Давай ти залишишся сьогодні тут, переспиш з думкою про те, що робити і як, а потім вже стрімголов кинешся у Київ. Повір, зараз ти нічого хорошого не доб'єшся. До того ж у нас благодійний обід сьогодні, людей вже купа, а вони все прибувають. Ти потрібен сьогодні тут, а завтра — хоч на місяць лети.

— Ти права, — потер руками обличчя хлопець, — один день нічого не вирішить,  а я маю бути зараз у “Вовчій Колибі”.

Благодійний обід пройшов якнайкраще. Людей прийшло багато, були й туристи, і місцеві. Все раділи, багато сміялися. Він і сам трохи відволікся від своєї життєвої драми.

Непомітно настав вечір. В "Колибі" залишилися лише поодинокі парочки. Задзвонив телефон Макса. Це був Прохор.

— Максе, мої люди засікли Касьяна в Петросівцях. Чекайте гостей. Діємо за планом.

— Зрозумів.

Макс враз посерйознішав. Навіть риси його обличчя стали гострішими, а вилиці почали ходити ходором. Він підійшов до Катаріни, обійняв її ззаду і шепнув на вухо:

— Гра почалася.

***

Катаріна вся зіщулилася від страху. Вона думала, що через довге очікування їй вже не буде так страшно, але ні. Її всю трусило від переживань, у роті пересохло, а ноги, здається, почали відмовляти.

— Като, візьми себе в руки, — прошипів Макс, владно обіймаючи її за талію та стискаючи її руками трошки міцніше, ніж потрібно. — Дихай, все буде добре.