Глава 3

Всю дорогу від «Вовчої колиби» до бабусиної хати Лара не замовкла.

— Воу-воу-воу! Ти бачила який красунчик той Макс? А як він на тебе дивився! У-у-у-у…Здається в когось накльовується роман.

— Господи, Ларо, ну що ти мелеш? Тобі б книжки писати! Який ще там роман? Це ж просто Макс! Наші бабусі, як ти вже зрозуміла, жили по сусідству. І він значно ЗНАЧНО молодший за мене.

— Все, що вище 18, то досвід, — відмахнулася Лара.

— Ага, ну звичайно. Я впевнена, у Макса вистачає молодих і гарних дівчат без минулого та купи проблем у мішку. А ти вже напридумувала на рівному місці Бог зна що.

— Сонька, ну чого ти така нудна? — штуркнула Лара подругу ліктем. — Навіть пофантазувати не даєш.

— От про себе й фантазуй!

— От і буду! А що! Мене не бентежить різниця у віці. На скільки він там молодший? Років на 5?

— На 8!

— Ой, ну плюс-мінус, туди-сюди…Ролі не грає.

Соні не до душі була думка про те, що Лара може зваблювати Макса. Ні, вона, звичайно, ніяких планів на нього не мала, і взагалі. Проте Лара і Макс разом ? Така історія їй чогось не подобалася. Проте вона промовчала і нічого не відповіла на останню репліку Лари. Подруга все одно помітила переміну настрою, тож обняла Соню за плечі й сказала:

— Та жартую я, не хвилюйся. Він не у моєму смаку. Я блондинів взагалі люблю. Але щодо віку — то реально дурня. І якщо він запросить тебе на побачення — ти не маєш права відмовлятися. За Михасиком я подивлюся, не хвилюйся.

— Ой, Ларо, ти така фантазерка, що я не можу… Добре, якщо на Землю прилетять інопланетяни, а Макс запросить мене на побачення, я погоджуся. Ці події однаково нереальні.

— Я зловила тебе на слові, — підморгнула Лара подрузі.

Соня на хвилинку уявила себе і Макса на побаченні… Сюр якийсь. У неї взагалі окрім Андрія хлопців не було, тож досвід у неї, м'яко кажучи, так собі. Ларка весь час розповідала про свої сексуальні походеньки. Її послухати, так там один краще одного. Для Соні все це було чимось фантастичним. Вона навіть іноді думала, що Лара прибріхує. Ну невже буває АЖ так добре від чоловічих пестощів? Дуже сумнівно.

Дівчата нашвидкоруч прийняли душ, бо ж після дороги води ще не бачили, покупали Михасика і вляглися спати. Соні здавалося, вона зроду так солодко не спала, як тієї ночі. Все ж таки гірське повітря здатне робити чудеса.

Наступного дня дівчата вирішили поїхати на місцевий ринок та закупитися продуктами. Не будуть же ж  вони весь час їсти у «Вовчій колибі». Холодильник працює, вони перевірили. З собою привезли переносну індукційну плиту. Ще на кухні знайшли робочу духовку. Саме у ній колись бабуся Соні випікала свої нереально смачні пиріжки та сирну бабку. От і Соня хоче повторити її кулінарні рецепти, тим паче всі рецепти у неї є.

Ще дорогою до будинку вони запримітили великий критий ринок з колоритною назвою «Гуцульський кошик». Туди й поїхали. Ринок виявися величезним. Чого тут тільки не було: і свіжина, і копчені м'ясо, ковбаси на будь-який смак, безліч овочів, домашні сири... Лара одразу ж побігла до відділу з прикрасами з натурального каміння. Пройти повз то було для неї нереально. Вона, немов сорока, летіла на все, що блищить. А Соня з Михасиком пішли далі, роздивляючись все навкруги.

Ближче до центру ринку вони відчули яскравий аромат ванільної здоби та шоколаду. Такий, що ігнорувати його було неможливо. Михасик весь час міцно тримав Соню за руку. Проте коли вони проходили повз пекарню, з якої й виходили усі ці смачні запахи, різко відпустив руку і чкурнув у сторону. Соня не встигла й оком змигнути, як хлопчик пропав з виду.

— Михасику стій! —  перелякано скрикнула вона і кинулася йому вслід.

Наздогнала його аж біля входу у пекарню. Хлопчик притулився носом до скляної вітрини зі свіжою випічкою і з захватом роздивлявся кольорові пончики та різноманітні фігурки з шоколаду, що красувалися на полицях.

Соня міцно притиснула сина до грудей.

— Господи, Михасику, хіба можна так тікати? А якби ти загубився? Я так перелякалася! Ніколи більше так не роби!

— Добре, — відповів хлопчик, не відриваючи погляду від вітрини. Йому, здавалося, було начхати, що там зараз та мама говорить. Він у силу свого віку не розумів, у чому проблема. Михасика хвилювали наразі лише ароматні ласощі з вітрини.

— Ти хочеш цього пончика? Ходімо, вибереш будь-який, — сказала Соня. Її ще трохи трясло від пережитого страху, і вона ні на секунду не відводила очей від сина. Дівчина різко відкрила двері у пекарню, зробила перший крок і врізалась у щось тверде. Вірніше у когось.

— Ой, пробачте, — пролепетала Соня і підняла очі вгору.

Це був солідний на вигляд чоловік, трохи старший за неї. Одразу впала в око його охайність. У нього була свіжа стрижка, завдяки якій його світле волосся мало ідеальний вигляд. Біла футболка, блакитні шорти з льону, коричневі сандалі. Про таких кажуть, стиль old money. А ще від нього дуже приємно пахло. Бергамот, кардамон, ваніль, ноти тютюну…Солодкий запах, проте не приторний. Соня аж рефлекторно носом потягнула, щоб більше вдихнути цього аромату. Дуже цікавий.

Чоловік, до речі, не розгубився, а зловив Соню у дверях за плечі. Зупинив не грубо, а навпаки. з турботою.

— Не пробачу. Нізащо у світі вас не пробачу і себе не пробачу, якщо не дізнаюся ваше ім'я, панянко. Таку красуню пропустити повз — гріх, не інакше,  — щиро посміхнувся чоловік. Господи, в нього ідеальна посмішка. Він же просто як з реклами. Соня зашарілася від такого неприкритого флірту.

— Я Софія, можна просто Соня. Вибачте, що налетіла на вас. Просто Михась ледве не згубився…І я боялася, що знову втече і ось, — пробелькотіла вона.

— А я Денис. Приємно познайомитися, Соню. Ходімо, я пригощу вас з Михасиком свіжими пончиками. Для мене тут готують фірмові — з шоколадом та вишнею.

— Та що ви, незручно, — почала відмовлятися Соня.

— Незручно спати на стелі, а от знайомитися з людьми у новому місці  дуже навіть зручно. Ходімо, я покажу вам мій улюблений столик на другому поверсі.