Розділ 19. Згода.

Смачно, — сказав Данило після невеликої паузи, акуратно відклавши прибори. — І ти сьогодні дуже красива.

Ярина на мить завмерла. Рука з келихом зупинилася в повітрі. Вона явно не очікувала почути від нього комплімент, тим паче такий прямий і спокійний.

— Дякую, — тихо відповіла вона і поспішно опустила погляд на тарілку, намагаючись приховати рум'янець.

Вони знову повернулися до вечері. Кілька хвилин у просторій їдальні стояла тиша. Чути було лише тихий тріск свічок та глухі кроки охорони десь далеко в коридорі будинку.

— За вечерею зазвичай говорять, — раптом промовив Данило, відкинувшись на спинку масивного стільця і спостерігаючи за її рухами.

Ярина підняла на нього очі. Пальці міцніше стиснули край серветки.

— Обов’язково?

Він ледь усміхнувся, помітивши її миттєву готовність оборонятися.

— Та ні. Не обов’язково. Можна й мовчати, якщо немає бажання.

Вона глибоко видихнула з видимим полегшенням. Напруга в плечах трохи спала.

— Давай тоді помовчимо.

— Давай.

Вони справді замовкли. І ця тиша була дивною. Вона не здавалася гнітючою чи незручною, як зазвичай буває між малознайомими людьми. Вона була неприродно спокійною, майже домашньою для цього залізобетонного особняка.

Данило першим порушив її думкою, яка раптово прийшла в голову: «Навіщо люди вигадують стільки зусиль, правил і тем, щоб просто мовчати поруч із кимось і не відчувати дискомфорту?»

Ярина раптом неспокійно заворушилася на своєму стільці, порушивши хитку рівновагу.

— Я не можу просто мовчати, — тихо пробурмотіла вона сама до себе, крутячи в руках виделку.

— Що? — перепитав він, подавшись уперед і спершись ліктями об стіл.

— Нічого… Я просто… так, нічого.

Вона випрямилась, глибоко вдихнула повітря і розправила плечі, ніби збиралась із духом перед серйозним штурмом.

— Потрібно щось сказати. Це ж… ввічливо. Ми ж за столом.

Данило зацікавлено підняв ліву брову. Ярина сильніше стиснула срібну виделку, шукаючи в ній опору.

— Запитай щось, — раптом рішуче сказала вона, дивлячись йому прямо в очі.

— Про що?

— Не знаю. Просто… про що завгодно, щоб не мовчати в цій порожнечі.

Данило трохи нахилив голову, вивчаючи її обличчя в м'якому світлі згасаючих свічок.

— Як пройшов твій день?

Ярина полегшено, шумно видихнула, наче з її грудей зняли важкий камінь.

— Мій?

— Так. Твій.

Вона на мить замислилась, переводячи погляд на білу скатертину і згадуючи весь сьогоднішній хаос з Мар'яною.

— Такого у мене ще точно не було. Взагалі ніколи.

Знову запала тиша. Але тепер вона була зовсім іншою — легшою, живою, наповненою першими куточками посмішок.

— А у тебе як день? — обережно, майже пошепки запитала Ярина, вивчаючи його втомлене обличчя.

Данило повністю відкинувся на високу спинку стільця, крутячи в пальцях свій келих.

— Не такий яскравий, як у тебе, це точно.

Вона здивовано підняла брови, переставши перебирати прибори.

— У мене?

— Нова зачіска. Плаття.

Він подивився на неї уважніше, помічаючи дрібні деталі, які раніше ігнорував через постійні робочі думки.

— Тобі дуже личить цей образ. Правда.

Ярина знову миттєво почервоніла, сховавши підборіддя в комір.

— Це все Мар’яна. Вона змусила.

— Звісно, — Данило вперше за вечір щиро усміхнувся. — Інакше й бути не могло. Якщо вона береться за справу, варіантів немає.

Коротка пауза. Він перевів погляд на вікно, за яким уже повністю стемніло.

— Треба буде подякувати їй за це, — додав Данило.

— Вона вже все спланувала наперед? — з легкою іронією запитала Ярина.

— Гірше. Набагато гірше.

— Гірше?

— Вона вже все вирішила за нас.

Ярина тихо, чисто засміялася, прикриваючи обличчя долонею. Напруга виходила з неї разом із цим сміхом.

— Це правда. Вона вміє.

Данило лише з посмішкою похитав головою, згадуючи сьогоднішній розгублений вигляд своїх штурмовиків охорони.

— Як Сергій це витримує щодня?

— Її чоловік? — уточнила вона.

— Так. Мій старший зміни.

— Він її любить. Просто любить, дуже сильно.

Данило скептично підняв брову, хоча в очах мигнули теплі іскри.

— Це багато що пояснює. Наприклад, чому він досі живий і здоровий після кількох років шлюбу.

Ярина засміялася вже голосніше, повністю розслабивши плечі. Весь її колишній страх перед цим суворим чоловіком розчинявся.

— Можливо, йому за це треба виписати премію.

— За що саме?

— За витримку. І за характер дружини.

Данило коротко усміхнувся, оцінивши жарт.

— І молоко за шкідливість видавати щомісяця.

Ярина здивовано, з дитячою цікавістю подивилась на нього через стіл.

— Молоко?

— Так. Звичайне молоко.

— Чому саме молоко?

— Для компенсації токсичних умов праці.

Вона вже не стримувала сміх, який луною розносився по великій, зазвичай похмурій їдальні будинку. І вперше за весь цей довгий вечір вона повністю перестала думати про те, як правильно триматися, як говорити і як виглядати в очах господаря фортеці. Вона просто жила в моменті. Страх поступово зникав. Руки більше не тремтіли. Голос став рівнішим, упевненішим.

І вона почала говорити. Спочатку обережно, підбираючи слова, а потім все вільніше й швидше. Про сина, який сопів на другому поверсі. Про сьогоднішній божевільний похід до салону краси під конвоєм. Про те, як пів години запекло сперечалася з Мар’яною про довжину цієї самої сукні. Про те, як стояла перед дверима магазину з дорогою білизною і цілком серйозно розглядала варіант просто втекти через чорний вихід. Про те, як перше м’ясо на кухні безнадійно підгоріло через неуважність, і довелося починати все спочатку, панічно відмиваючи сковорідку. Про вибір кольору помади.

— Я взагалі хотіла блідо-рожеву, спокійну, — зізналася вона, крутячи келих у пальцях, — але Мар’яна впевнено сказала, що це «занадто сумно» для такого вечора.