Розділ 18. Вечеря.

Ярина чекала Данила у вітальні, нервово поправляючи край сукні. Тканина ковзала під пальцями, але це не допомагало заспокоїтися. Вона раз у раз пригладжувала складки, намагаючись зайняти руки. Коли важкі вхідні двері нарешті відчинилися з глухим звуком, вона різко підвела погляд і завмерла.

Данило стояв на порозі. Нерухомий, наче закам'янілий. Він повільно оглядав простору кімнату з таким виглядом, ніби не був до кінця впевнений, чи це справді його дім. В одній руці він міцно стискав великий, пишний букет квітів. В іншій — обмотану яскравою стрічкою коробку цукерок. А під пахвою, притиснутий масивним ліктем до боку, стирчав величезний плюшевий ведмідь. М'яке штучне хутро і блискучі пластикові очі іграшки ніяк не в'язалися з його зазвичай суворим виглядом та дорогим темним костюмом. Ярина кілька разів повільно кліпнула, не вірячи власним очам.

— Це… мені?

Він не відповів одразу. Лише повільно перевів погляд з ведмедя на дівчину. Потім — назад на ведмедя, наче заново оцінюючи всі масштаби цього абсурду. Його обличчя залишалося серйозним, але в поставі з'явилося щось чуже.

— Виглядає саме так.

Його голос залишався спокійним, рівним. Але в ньому вперше за весь час знайомства прозвучала ледь помітна, абсолютно нетипова для нього розгубленість. Ярина відчула, як напруга в плечах починає зникати. Кутики її губ мимовільно сіпнулися вгору. Вона ледь усміхнулася, сховавши руки за спину.

— Мар’яна?

— Хто ж іще.

Він нарешті відштовхнувся від одвірка й зробив важкий крок у кімнату. Двері тихо, із сухим металевим клацанням зачинилися за його спиною. Замок зафіксував стулку. І тепер він уже зовсім не нагадував суворого боса, перед яким виструнчувалися штурмовики охорони, чи чоловіка, який за секунду приймає жорсткі рішення у великому бізнесі. Зараз це була просто людина, яка щиро не розуміла, як опинилася посеред власної вітальні з безглуздою дитячою іграшкою під пахвою. Ярина дивилася на цю сцену, і раптом важкий клубок, що весь вечір тиснув їй у грудях, почав повільно розсмоктуватися.

Данило підійшов ближче, його туфлі глухо стукали по полірованому паркету. Він зупинився біля великого стола і поставив квіти в порожню скляну вазу. Коробку цукерок опустив поруч, акуратно вирівнявши її за краєм стільниці. А ведмедя так і залишив у руках. Наче зовсім не знав, куди прилаштувати цей м'який непотріб.

— Це абсурд, — тихо сказав він, дивлячись прямо на плюшеву морду.

— Так, — погодилася Ярина, вже не приховуючи посмішки.

— Це завжди так у неї?

— У кого?

— У Мар’яни.

Ярина коротко кивнула, згадавши кілька схожих випадків із минулого.

— Так. Завжди.

Данило глибоко, важко видихнув. Вперше за весь цей довгий, виснажливий день його міцні плечі трохи опустилися, втрачаючи звичну бойову напругу. Він нарешті зробив два кроки вбік і поклав ведмедя на диван. Цим жестом він ніби офіційно визнав свою повну поразку перед шаленим напором дружини охоронця.

— Вона сказала, що я подякую їй потім.

Ярина тихо засміялася, прикривши рот кінчиками пальців.

— І?

— Я ще не зрозумів за що.

Він повернувся і подивився на неї. Прямо. Спокійно. Без звичного виразу готовності до важких переговорів чи атаки. Без жодних масок і захисних психологічних бар'єрів.

— Але, здається, починаю розуміти.

Ярина відчула, як щоки починають миттєво горіти від його пильного погляду. Вона ніяково опустила голову і зафіксувала погляд на носках своїх туфель, щоб приховати зніяковіння.

— А ще є вечеря, — тихо додала вона, роблячи півоберта в бік коридору, що вів до їдальні.

Данило трохи підвів ліву брову, оцінюючи її реакцію.

— Це теж частина сюрпризу?

— Ні… — вона знову ледь усміхнулася і звично поправила довгий рукав своєї сукні. — Це вже я сама.

Він кивнув. Коротко. Без зайвих розпитувань та уточнень.

— Ну тоді веди.

Ярина на мить розгубилася. Вона навіть переступила з ноги на ногу, завагавшись на місці. Дівчина явно не очікувала, що такий чоловік погодиться на її пропозицію так просто, швидко і без тіні зневаги. Потім вона повільно кивнула і першою покрокувала вперед, вказуючи йому шлях через напівтемний коридор.

Вони зайшли до великої їдальні. Данило різко зупинився прямо на порозі, ледь не зачепивши плечем одвірок. На масивному дубовому столі стояла вечеря. Акуратно, майже за лінійкою розставлені порцелянові тарілки. Кілька салатів у глибоких піалах, запечене м’ясо на великому блюді, від якого все ще йшла легка, ледве помітна пара. Поруч акуратно лежали легкі закуски та солодощі. По самому центру столу м’яко горіли три високі свічки. Їхні язички полум'я ледь здригалися від руху повітря. Вони відкидали теплі, живі відблиски на білу накрохмалену скатертину. Поруч із тарілками стояли квіти. Невеликі, скромні букети в маленьких вазах. Вони були розставлені з таким розрахунком, щоб зробити цей звичайний, похмурий вечір у замкненому будинку… не зовсім звичайним.

Данило мовчав. Його погляд повільно ковзав по предметах на столі, вивчаючи кожну деталь. Ярина зупинилася всього в кроці від нього. Вона раптом відчула себе надто вразливою. Наче стояла на відкритому просторі під прицілом десятка камер. Пальці знову почали зрадницьки тремтіти.

— Я не знала, що ви любите… тому зробила просто.

— Просто, — повторив він, наче пробував це слово на смак.

В його низькому голосі не прозвучало жодної оцінки, схвалення чи невдоволення. Це було лише сухе спостереження очевидного факту. Він повільно обвів поглядом усю кімнату — точно так, як звик щодня оцінювати складні робочі ситуації на об'єктах. Але тут не було чого аналізувати. Тут не було комерційного контракту. Не було бізнесової угоди. Жодних прихованих фінансових чи фізичних ризиків. Лише стіл, свічки і жінка, яка від сильного хвилювання нервово стискала пальці біля самого краю своєї сукні.

— Це ти зробила сама?

— Так.