Розділ 16. Подруга. Частина друга

— Стоп, — Мар'яна різко обірвала свій бурхливий потік весільних фантазій і в одну мить посерйознішала.

Вона уважно подивилася на застигле обличчя Ярини, після чого повільно повернулася на лавку і знову сіла поруч із подругою. Раптове мовчання в саду здалося майже фізично відчутним.

— Ти... ти не погодилася на його пропозицію, — не стільки запитала, скільки констатувала факт Мар'яна.

— Ні, не погодилася, — тихо, ледь чутно підтвердила Ярина, міцніше обхопивши пальцями теплу порцелянову чашку.

— Але чому? Поясни мені, я просто не розумію.

Ярина безпорадно опустила очі додолу, намагаючись сховати новий приплив емоцій.

— Я просто... я дуже боюся, Мар'яно.

— Кого? Данила? — здивовано підняла брови подруга. — Він тебе чимось образив чи налякав?

— Ні, що ти, зовсім ні, — швидко заперечила Ярина.

— Тоді чого саме ти боїшся?

— Не знаю, — дівчина безпорадно стенула плечима, відчуваючи, як до горла підкочується важкий клубок. — Усього цього.

Мар'яна не стала перебивати чи квапити її. Вона мовчки, терпляче чекала, даючи подрузі час зібратися з думками й відкрити душу.

— А раптом... раптом він з часом просто забере у мене мого сина? — нарешті озвучила свій найголовніший, найжахливіший прихований страх Ярина.

— Що? — Мар'яна від несподіванки навіть трохи відсахнулася.

— Ну а раптом усе це — лише витончений план? Раптом йому насправді потрібна лише дитина, а від мене він потім просто позбудеться?

Мар'яна кілька довгих секунд мовчки дивилася на залякане обличчя подруги, намагаючись усвідомити всю глибину її травмованої психології. Потім вона раптово і дуже голосно, чисто по-людськи фиркнула від обурення.

— Ярино, ти зараз серйозно це кажеш?

— Що? — зачовплася дівчина, ніяковіючи від такої реакції.

— Ти взагалі бачила Данила поруч із твоїм сином? Бачила, як він з ним поводиться, як обережно тримає на руках, попри всю свою суворість?

— Так, бачила, звичайно.

— А поруч із тобою ти його бачила? Бачила, як змінюється його погляд, коли ти заходиш у кімнату?

Ярина остаточно розгубилася, її щоки почали заливати гарячі рум'янці.

— Ну... я не знаю, не звертала уваги...

— А я от збоку все чудово бачу, — повчально підняла палець Мар'яна. — Він дивиться на вас обох абсолютно однаково. З абсолютно однаковою, затятою турботою.

— І що ж, по-твоєму, це насправді означає?

— А те, дурненька, що йому не потрібен хтось один окремо. Цей залізобетонний чоловік хоче вас обох. Разом. Як одну цілу сім'ю.

— Мар'яно! — Ярина злякано закрила обличчя долонями. — Не говори так, будь ласка.

— Та не дивись ти на мене так, я зараз абсолютно не про те, про що ти подумала, — м'яко заспокоїла її подруга.

— А про що тоді?

— Про справжню, нормальну сім'ю, де панує повага і безпека, — серйозно відповіла Мар'яна.

Ярина знову надовго замовкла, вдивляючись у зелену траву під ногами. Тяжкі сумніви продовжували терзати її зсередини, вибудовуючи стіну з комплексів.

— Але... яка з мене взагалі може вийти дружина для такого статусного чоловіка? — з гіркотою в голосі прошепотіла вона. — Подивися на мене.

— Чудова, абсолютно нормальна дружина, — твердо відрізала Мар'яна.

— Ні, це не так.

— А я кажу — так!

— У мене немає навіть елементарної вищої освіти, — почала перераховувати свої недоліки Ярина.

— Ну то й що? Захочеш — отримаєш будь-який диплом, Данило все оплатить.

— У мене зовсім немає світських манер, я не вмію поводитися у вищому товаристві.

— Навчишся, це взагалі найменша проблема в житті.

— У мене немає належного аристократичного виховання, я не з їхнього кола, Мар'яно.

— Ярино, ти зараз взагалі серйозно все це говориш? — Мар'яна знову почала закипати від обурення.

— Так, цілком серйозно.

— Послухай мене уважно, — Мар'яна подалася вперед і пильно подивилася подрузі в очі. — Ти кожній людині, навіть звичайній прислузі, щиро дякуєш за будь-яку дрібницю.

— Ну... так, а як інакше?

— Ти вибачаєшся перед усіма навколо навіть тоді, коли взагалі ні в чому не винна. Просто щоб нікого не образити.

Ярина мовчки опустила голову, не знаючи, що заперечити на це.

— Ти без жодних вагань готова віддати останній шматочок, останню краплю тепла своїй дитині й навіть абсолютно сторонній людині, якій погано.

Дівчина продовжувала мовчати, відчуваючи, як сльози знову підступають до очей, але цього разу від якогось дивного, забутого відчуття того, що її нарешті цінують.

— Ти просто неймовірно добра, чиста і світла людина, Ярино, — Мар'яна тепло, ніжно взяла її за тремтячу руку і міцно стиснула свої долоні. — А це твое внутрішнє світло і доброта — значно важливіші за всі штучні світські манер цього клятого світу, разом узятих. Запам'ятай це раз і назавжди.

Ярина повільно перевела свій погляд спочатку на сина, який солодко сопів у візочку, потім подивилася на величезний, похмурий, але тепер такий безпечний для них будинок-фортецю, а після цього знову з глибокою вдячністю поглянула на свою єдину подругу.

— А якщо... якщо я зрештою все-таки помилюся? — зі страхом запитала вона. — Якщо все зіпсую?

Мар'яна лагідно, заспокійливо стиснула її пальці, заглядаючи прямо в душу.

— А якщо вперше за все твоє важке, несправедливе життя тобі нарешті просто по-справжньому пощастило? Ти про це думала?

Ярина мовчала, не знаючи, що відповісти на цей такий простий, але водночас такий складний варіант майбутнього.

— Не спробуєш — ніколи в житті не дізнаєшся правди, — продовжувала наполягати Мар'яна, уважно вглядаючись у кожну зміну виразу її обличчя.

— А якщо це все-таки фатальна помилка? — знову повернулася до свого Ярина.

— А якщо ні? Якщо це твій єдиний шанс на щастя?

— А якщо я просто фізично не впораюся з цією новою роллю?

— Тоді сідаєш, береш себе в руки і вчишся в процесі, як і всі ми, — з посмішкою запевнила її подруга.