Розділ 14. Розмова під деревом.

Ярина сиділа під старим розлогим деревом у глибині доглянутого саду, легенько, майже механічно погойдуючи дитячий візочок. Теплий літній вітерець ледь відчутно ворушив густе зелене листя над її головою, створюючи приємну рухливу тінь. Десь високо у кронах дерев безтурботно співали птахи, створюючи дивний контраст із її внутрішнім станом. У цій величезній, зазвичай гамірній та суворій фортеці Данила сьогодні панував дивний, абсолютно незвичний для неї спокій.

Раптом на доріжці почулися впевнені кроки. До неї повільно підійшов Данило. Він зупинився поруч, заклавши руки в кишені штанів, і мовчки зазирнув всередину візочка, розглядаючи малюка.

— Спить? — тихо, наче боячись порушити момент, запитав він.

— Спить, — так само тихо відповіла Ярина, боячись зайвий раз поворухнутися.

На його зазвичай суворому обличчі з'явилася ледь помітна, м'яка посмішка. Наче ця проста фраза була найкращою новиною за весь його важкий день. Кілька хвилин вони стояли в абсолютній мовчанці, слухаючи лише шелест листя.

— Я хотіла подякувати Вам, — нарешті наважилася порушити тишу дівчина, не підводячи голови.

— За що саме? — Данило перевів на неї свій уважний погляд.

— За все, — Ярина опустила очі додолу, розглядаючи власні пальці. — За те, що врятували нас тоді на вулиці.

— Я прийшов сюди не за твоєю вдячністю, Ярино, — рівним тоном зауважив він.

Дівчина відразу вся напружилася, наче від удару. Її тонкі пальці значно міцніше, до білизни в суглобах, стиснули пластикову ручку візочка. Серце в грудях прискорилося, застукало в скронях. У голові промайнула лише одна жахлива думка: «Ось воно. Зараз. Зараз цей сильний чоловік скаже, чого саме він хоче від мене натомість за свій порятунок».

— Не забирайте його, — слова вирвалися з її вуст раніше, ніж вона встигла побачити чи стримати себе. — Будь ласка, я благаю вас.

Данило щиро здивовано подивився на неї, випроставшись.

— Кого саме я маю забирати? — не зрозумів він.

Гарячі сльози вже щосили блищали в її очах, заважаючи бачити його обличчя.

— Мою дитину, — її голос помітно здригнувся і перейшов на шепіт. — Мого маленького сина.

Вона підвела голову і подивилася на чоловіка з таким відчайдушним благанням, ніби від його наступного слова залежало все її подальше життя. Зрештою, для неї все саме так і було.

— Це єдине, що я взагалі маю в цьому світі, — додала вона, ковтаючи сльози.

Данило довгий час просто мовчав. Лише тепер, дивлячись на її тремтячі плечі, він почав по-справжньому розуміти, що відбувається в її душі. Вона панічно боялася його. Але боялася не як небезпечного чоловіка чи авторитетного господаря цього розкішного будинку. Вона понад усе на світі боялася втратити свою дитину. Ту саму дитину, заради порятунку якої вона самовіддано витримала абсолютно все, що тільки випало на її важку долю за останній рік.

— Ярино, — тихо і максимально м'яко покликав он її.

Вона повільно підняла на нього свої заплакані, повні болю очі.

— Я не збираюся і ніколи не збирався забирати у тебе сина, — твердо, карбуючи кожне слово, вимовив Данило.

Дівчина все ще недовірливо, з острахом дивилася на нього.

— Правда? — в її голосі бриніла надія навпіл із сумнівом.

— Абсолютна правда, — запевнив він.

— Тоді... чому ви взагалі нам допомагаєте? — вона поставила питання, яке мучило її весь цей час.

Данило на мить замовк, обмірковуючи відповідь. Це було дивне, навіть дитяче питання. Наче будь-яка допомога чи прояв людяності в цьому жорстокому житті обов'язково повинні мати свою чітку, комерційну ціну.

— Не знаю, — чесно відповів він. І це було вперше за багато років, коли він сказав комусь абсолютну правду, без жодних масок та прихованих мотивів. — Просто того холодного вечора я побачив його в коробці. — Він кивнув головою в бік візочка. — А потім я побачив тебе. І раптом чітко зрозумів, що просто не можу розвернутися і піти далі своєю дорогою.

Ярина мовчала, ловлячи кожне його слово.

— Можливо, з мого боку це було зовсім нерозумно і нераціонально, — додав він із легкою усмішкою.

— Можливо, — ледь чутно погодилася вона, вперше трохи розслабивши пальці на ручці візочка.

— Але тепер ви обидва перебуваєте під моїм особистим захистом, — підсумував Данило.

Свіжий вітер знову хитнув густі гілки дерева над їхніми головами. Ярина пильно подивилася на цього великого чоловіка. Але тепер вона вперше дивилася на нього не як на всесильного рятівника і не як на смертельну небезпеку. Вона дивилася на нього просто як на людину. Як на людину, яка, схоже, сама до кінця не розуміла, чому її власне, досі ідеально сплановане життя раптом так дивно і міцно переплелося з їхніми поламаними долями.

Кілька хвилин вони знову сиділи мовчки на лавці. Легкий вітерець продовжував колихати зелені гілки. У візочку мирно і безтурботно спав малюк, навіть не підозрюючи про бурі навколо. А Данило раптом відчув, як усередині нього зріє рішення. Він зрозумів: якщо не скаже цього прямо зараз, то, можливо, не наважиться більше ніколи в житті.

— Ярино, виходь за мене заміж, — слова зірвалися з його губ на одному диханні. Це прозвучало швидко, майже різко, наче він сам злякався власної сміливості.

Дівчина в ту ж секунду буквально завмерла. Вона навіть перестала дихати, а її серце, здавалося, пропустило удар.

— Що? — ледь чутно перепитала вона, думаючи, що це якась дурна галюцинація.

— Виходь за мене заміж, — повторив Данило, дивлячись тепер прямо перед собою, на доглянутий газон.

Йому, людині, яка щодня керувала величезними капіталами, було значно простіше вести складні переговори на мільйони з жорстокими конкурентами, ніж цю просту розмову в саду.

— Я офіційно визнаю твого сина своїм, — продовжив він.

Ярина широко розплющила очі від шоку.

— Що ви таке кажете?.. — прошепотіла вона.

— Ви обоє носитимете моє прізвище, — Данило говорив спокійно, виважено і розсудливо. Саме так, як він звик ухвалювати всі найважливіші рішення у своєму бізнесі. — Ви будете під моїм повним захистом, і ніхто не посміє вас образити.