Розділ 13. Остаточне рішення.

Кабінет Данила залишався, мабуть, єдиним куточком у всьому величезному будинку, де ще можна було бодай на кілька хвилин залишитися наодинці зі своїми думками. Хоча й тут, за важкими дубовими дверима, спокій останнім часом залишався дуже відносним і хитким. За останні кілька днів його звичне, вибудуване життя змінилося значно більше, ніж за попередні кілька років суворих бізнесових баталій.

Немовля. Ярина. Мар’яна. Дитячі візочки, що тепер стояли в просторому холі, заважаючи звичній охороні. Пляшечки зі спеціальною сумішшю на колись стерильній дизайнерській кухні. Тихі колискові, які відлунювали коридорами вечорами. І все це хаотичне, незрозуміле дитяче життя розгорнулося всередині його суворої, неприступної фортеці, де раніше панували лише холодний розрахунок і сувора дисципліна.

Навпроти масивного робочого столу в глибокому шкіряному кріслі сидів Богдан. Судячи з напруженого, похмурого виразу обличчя молодшого брата та його занадто прямої постави, ця розмова від самого початку обіцяла бути важкою та вкрай неприємною.

— Що ти плануєш робити далі? — нарешті порушив тишу Богдан, пильно вглядаючись в очі старшого брата.

— У якому саме сенсі? — спокійно, навіть трохи байдуже запитав Данило, не відриваючись від екрана ноутбука.

— Даниле, не прикидайся перед мною, — роздратовано кинув молодший.

Богдан різким рухом відклав стопку фінансових паперів на край столу, демонструючи, що розмови про бізнес зараз його хвилюють найменше.

— Ти погрався в благородного рятівника, виявив милосердя, і досить на цьому.

Легка, ледь помітна посмішка миттєво зникла з обличчя Данила. Погляд його очей став важким, наче свинцевим.

— Продовжуй, я уважно слухаю, — тихо вимовив він, і від цього тону в кімнаті ніби похолодшало.

— Дай дівчині хороші гроші, — твердо запропонував Богдан, подавшись уперед.

— І? — Данило навіть не повернувся.

— І відправ її подалі звідси.

— Куди саме?

— Та я не знаю! — Богдан розвів руками. — Назад додому, в якийсь приватний притулок, де про неї подбають, зніми їй хорошу квартиру чи взагалі купи окремий будинок на її ім'я. Придумай що завгодно, гроші для нас — не проблема.

Данило мовчки дивився на брата, тримаючи паузу, яка ставала дедалі важчою.

— Вони просто не можуть залишатися тут, у нашому домі, назавжди, — вже спокійніше, але наполегливо додав Богдан.

— Можуть, — коротко відрізав Данило.

— Даниле...

— Я вже все вирішив, Богдане, — голос старшого брата звучав як фінальний вирок.

Богдан важко, знесилено видихнув і відкинувся на спинку крісла. Він знав цей тон і розумів, що сперечатися майже марно.

— І що саме ти вирішив? — з прихованим розчаруванням запитав він.

— Вони залишаться тут, зі мною, — повторив Данило.

— Це не раціональна відповідь, — похитав головою Богдан.

— Для мене — цілком вичерпна відповідь.

Богдан різко підвівся з крісла, не в силах більше стримувати емоції, і почав ходити кабінетом.

— Ти знайшов їх буквально на смітнику, Даниле! — майже вигукнув він, зупинившись посеред кімнати.

— І що з того? — брова Данила навіть не здригнулася.

— Та те, що ти абсолютно нічого не знаєш про них, про її минуле, про те, хто вона така! — гарячкував Богдан.

— Я знаю про них цілком достатньо для того, щоб прийняти це рішення, — холодно парирував старший.

— Ні, дідько, не знаєш! — випалив молодший брат, але під залізним поглядом Данила збавив оберти.

На кілька довгих, напружених секунд у просторому кабінеті запала глуха тиша. Чути було лише тихе гудіння комп'ютера. Потім Данило спокійно, діловим тоном продовжив розмову, ніби й не було цього спалаху емоцій:

— Паралельно потрібно серйозно розібратися з їхнім попереднім місцем проживання.

— Ну, це вже ближче до діла, — схвально кивнув Богдан, чекаючи на логічні кроки.

— Пошли туди наших людей.

— Для чого саме? — уточнив молодший.

— Нехай дуже дохідливо та переконливо пояснять її колишньому господарю елементарні правила ввічливої поведінки. Щоб у нього раз і назавжди зникло бажання шукати її чи дитину.

Богдан лише мовчки похитав головою, розуміючи, що методи старшого брата залишаються незмінними й жорсткими.

— Це завдання я зрозумів, зробимо в найкращому вигляді, — тихо відповів він.

— І ще одне, — додав Данило, закриваючи кришку ноутбука.

— Що ще? — Богдан приготувався записувати вказівки.

— Підготуй юридичні документи.

— Які саме документи? Для компанії?

Данило навіть не змінився в обличчі, його міміка залишалася абсолютно спокійною, майже закам'янілою. Наче він зараз говорив не про доленосне рішення, а про укладання звичайної, чергової ділової угоди з партнерами.

— Я одружуся з Яриною, — рівним голосом вимовив він.

Богдан від несподіванки буквально завмер на місці, так і не дійшовши до дверей.

— Що ти сказав? — перепитав він, думаючи, що йому почулося.

— І офіційно визнаю її новонародженого сина своїм власним, — так само спокійно додав Данило.

Після цих слів тиша в кабінеті стала просто абсолютною, майже фізично відчутною. Здавалося, навіть старовинний годинник на стіні ніби перестав цокати, підкоряючись волі господаря кімнати.

— Ти остаточно збожеволів, — ледь чутно прошепотів Богдан, дивлячись на брата круглими від шоку очима.

— Ні, я абсолютно притомний, — відповів Данило.

— Даниле... Це ж абсурд! — Богдан підійшов ближче до столу.

— Це найпростіше і найефективніше рішення з усіх можливих, — твердо сказав старший.

— Одруження з першою ліпшою незнайомою дівчиною з вулиці — це, по-твоєму, найпростіше рішення?! — Богдан щиро не розумів цієї логіки.

— Саме так, — підтвердив Данило.

— Тоді поясни мне, бо я відмовляюся це розуміти, — зажадав молодший.

Данило повільно підвівся з-за столу і підійшов до великого панорамного вікна, за яким уже згущалися вечірні сутінки. Він заклав руки за спину й подивився на вогні міста.