Розділ 12. Зміна влади

Данило спустився до кабінету, коли великий триповерховий будинок лише починав оживати. Крізь панорамні вікна сходи наповнювалися тьмяним ранковим світлом. На кухні глухо й ритмічно гуркотіла кавомашина. У коридорі першого поверху чулися важкі, розмірені кроки — нічна зміна охорони здавала чергування. Хлопці тихо обмінювалися короткими фразами і здавали рації. Усе йшло за звичним, роками відпрацьованим графіком. Якби не немовля на другому поверсі та Ярина, яка тепер не відходила від ліжечка ні на крок. Присутність дитини повністю змінювала саму акустику цього похмурого місця.

Біля дверей кабінету, заклавши руки за спину, випростався Сергій. Побачивши боса, він автоматично підтягнув важкий ремінь із кобурою. На його обличчі відбивалася втома після безсонної ночі. Погляд залишався чітким.

— Доброго ранку.

Данило зупинився, не доходячи двох кроків. Засунув руки в кишені домашніх штанів.

— Сергію, мені потрібна твоя дружина.

Охоронець завмер. Повністю. На кілька секунд. М'язи на його обличчі закам'яніли, а погляд застиг на одній точці десь на лацкані халата Данила. Секунди три тривала абсолютна тиша.

— Що?

— Твоя дружина.

— Моя... дружина?

— Так.

Сергій повільно кліпнув. Раз, потім ще раз, ніби намагався скинути ману. Він ледь помітно переступив з ноги на ногу, центруючи рівновагу.

— У якому сенсі потрібна?

Данило зсунув брови. Ранкова кава ще не діяла. На довгі прелюдії просто бракувало терпіння.

— У прямому.

— Даниле Костянтиновичу...

— Що?

Сергій коротко озирнувся на порожній коридор, ніби шукав підтримки у голих стін або камер спостереження.

— Це звучить дуже погано.

— Чому?

— Тому що люди зазвичай не починають розмову словами «мені потрібна твоя дружина».

Данило зафіксував погляд на паркеті, переварюючи репліку. Кілька секунд пішло на те, щоб подумки прокрутити власні слова з боку. Дійшло. Погляд знову піднявся на підлеглого. Тепер уже з легкою іронією.

— Та не в тому сенсі.

— Слава Богу. — Сергій ледь помітно, але глибоко розслабив плечі й опустив підборіддя.

— Вона ж нещодавно народила доньку?

— Так.

— Отже, вона мати.

— Логічно.

— Значить, знає, що потрібно немовлятам.

Охоронець нарешті остаточно видихнув. Зняв кашкет, провів долонню по коротко стриженому волоссю і знову одягнув його, поправивши кобуру.

— А-а-а...

— Мені потрібна допомога.

— Це вже зовсім інша розмова.

Данило підійшов ближче до підвіконня, де лежав чистий блокнот. Брати його не став.

— Потрібно купити все необхідне для дитини. І бажано пояснити мені, навіщо існує половина речей із того довгого списку, який мені скинули. Я там нічого не розумію.

— Зрозумів.

— І ще... — Данило зробив вагому паузу, подивившись Сергію прямо в очі. — Бажано сьогодні.

— Даниле Костянтиновичу.

— Що?

— Ви хоч розумієте, що після цього моя дружина захоче особисто побачити дитину?

— Нехай дивиться.

— І її матір.

— Добре.

Сергій коротко, скептично всміхнувся. Сперся плечем об масивний дерев'яний одвірок кабінету.

— І розповісти мені, що я все в цьому житті роблю неправильно.

— Це вже ваші сімейні проблеми.

Охоронець тихо хмикнув, перевів погляд на вікно і похитав головою.

— Ні. Це вже суто ваші проблеми.

— Чому?

— Бо через годину вона буде тут.

— Чудово.

— І керуватиме всіма.

Данило трохи примружився, намагаючись прорахувати масштаби цієї заяви.

— Ким усіма?

—  Усіма.

Тільки зараз Данило відчув дивний, незнайомий досі дискомфорт десь під ложечкою. Конкуренти по бізнесу, корумповані чиновники, силові структури, озброєні до зубів бандити — він усе життя знав, як знайти до них підхід. Знав, де натиснути, де зламати, а де піти на компроміс. Але досвідчена мати з немовлям на руках — це був супротивник з абсолютно іншої ліги. Невідома величина. Сила, з якою його аналітичний розум ще ніколи не стикався.

Ближче до обіду у фортеці почався справжній, локальний хаос. Важкі вхідні двері відчинилися з ноги. На панелі охорони коротко пискнув датчик. Молода жінка з дитиною, міцно притиснутою до грудей, переступила поріг так, наче щойно викупила весь цей особняк разом із землею на закритому аукціоні.

Команди полетіли з порогу, мов гільзи з розпеченого автомата. Вони повністю перекрили шум автомобільного двигуна надворі.

— Коробки занести до дитячої кімнати! Сповивальний столик сам себе не складе! Візочок поставте в передпокої, не тягніть багнюку! Ванночку занесіть у ванну кімнату на другому поверсі! Обережніше з пакунками, там делікатний дитячий одяг! Ці коробки на кухню! Пляшечки потрібно негайно простерилізувати! І хтось нарешті пояснить мені, де ховається мати дитини?

Двоє кремезних хлопців із денної зміни охорони стояли по стійці «струнко». Вони лише кліпали очима і мовчки хапали величезні картонні коробки з маркуванням дитячого магазину. Сперечатися ніхто не наважувався.

— Чому вона досі не на вулиці? — Мар’яна різко повернулася на підборах, оглядаючи високі стелі вітальні й оцінюючи рівень пилу. — Така чудова погода! А що вона взагалі їла на сніданок? Воду пила? Хтось у цьому домі взагалі годував цю дитину за графіком?

Вона розсікала просторими кімнатами з такою швидкістю, що повітря за її спиною просто не встигало холонути. Найдивовижнішим було те, що її слухалися. Усі. Без жодного натяку на заперечення.

Чоловіки, які ще вчора ретельно перевіряли затвори, чистили зброю та готувалися відбивати цілком реальний штурм будівлі, тепер покірно тягали целофанові пакети. Вони крутили викрутками шведські меблі й акуратно, двома пальцями, перебирали крихітні дитячі ковдри. Великі, шрамовані бійці, які звикли розмовляти крізь зуби з міністрами, прокурорами та кримінальними авторитетами, зараз слухняно тупцяли біля коробок. Боялися щось упустити. Навіть Богдан, важко крекчучи й віддуваючись, тяг кудись углиб коридору величезний рожевий пакунок з бантом.