Розділ 9. Резервний план.

Данило провів Ярину до кімнати на другому поверсі. Просторої. Світлої. З великим ліжком біля вікна. Крізь прозорі фіранки пробивалося м’яке вечірнє світло, лягаючи довгими смугами на вимиту до блиску паркетну дошку. Тут пахло чистотою, свіжою постільною білизною та деревиною — чимось затишним, забутим, із минулого життя.

— Сьогодні переночуєш тут, — спокійно сказав він, зупинившись біля порогу.

Ярина розгублено озирнулася, міцніше притискаючи до себе немовля. Кімната здавалася їй занадто великою після тих тісних, холодних кутів, де їй доводилося ховатися останнім часом. Кожен предмет інтер'єру, від масивного комода до витонченого торшера, дихав стабільністю та безпекою, яка зараз здавалася майже нереальною, крихкою, наче скляна кулька.

— Там ванна кімната. Прийми душ. Відпочинь.

Він кивнув у бік немовляти, яке тихо посапувало на її руках.

— Я нагляну за дитиною.

Ярина здивовано підняла голову. Наче не повірила почутому. Її губи злегка затремтіли, хотілося щось сказати, заперечити, запитати, але слова застрягли у горлі. Але Данило вже вийшов, обережно прикривши за собою важкі дубові двері, залишаючи її наодинці зі своїми думками та приголомшливою тишею.

Через кілька хвилин вона вже стояла під теплими струменями води. І не могла зрозуміти, що насправді відбувається. Гаряча вода стікала по плечах, змиваючи бруд, втому і липкий, пронизливий страх останніх місяців. Вода здавалася благословенням, вона змивала кіптяву доріг, запах підвалів та постійну тривогу, яка вже, здавалося, в’їлася під шкіру. Але відповіді на численні запитання не з'являлися. Голова йшла обертом від невідомості.

Хто він такий? Чому привіз їх сюди, у цей розкішний і безпечний будинок? Чому дозволив залишитися, навіть не запитавши її імені чи документів? Чому дивився на дитину так, ніби вона була найдорожчим скарбом у світі, тримав дистанцію, але водночас випромінював дивну, майже батьківську захисну силу?

Ярина заплющила очі, підставляючи обличчя під гарячі краплі. За останні роки вона навчилася одному залізному правилу. Ніхто нічого не робить просто так. У цьому жорстокому світі за все потрібно платити. За кожну крихту їжі. За тимчасовий дах над головою. За ілюзорний захист від небезпек. За добрі слова. Особливо за добрі слова. Тому що вони завжди виявлялися найдорожчими, залишаючи після себе найглибші рани та борги.

Можливо, він просто ще не сказав, чого насправді хоче натомість. Можливо, озвучить свої умови завтра. Або післязавтра. Можливо, захоче забрати дитину... Ця думка диким болем пронизала її серце. Вона міцно вчепилася руками в холодний край раковини, аж побіліли суглоби.

Ні.

Лише не це. Все що завгодно. Тільки не це. Нехай забирає її власне життя, її свободу, змушує відпрацьвувати цей прихисток важкою працею. А якщо він просто вижене її на вулицю? Залишить посеред ночі без грошей, без жодних документів, без найменшого шансу вижити у цьому місті? Тоді що буде з її маленьким, беззахисним малюком? Гарячі сльози хлинули з очей, миттєво змішавшись із теплою водою. Ярина повільно, втрачаючи сили від власного безсилля, сповзла по стіні душової кабіни прямо на кахельну підлогу. Вперше за дуже довгий час їй було страшно не за себе. За свою дитину. І саме тому вона не могла дозволити собі розслабитися, не могла повірити у диво. Навіть якщо сьогодні це диво в образі суворого чоловіка врятувало їм життя.

Трохи заспокоївшись, Ярина вийшла з ванної кімнати, щільно загорнувшись у великий, неймовірно м’який махровий халат, який знайшла на полиці. І раптом завмерла на місці. Посеред величезного ліжка, застеленого білосніжною ковдрою, лежало її немовля. А поруч, підібгавши під себе одну ногу, сидів Данило. Він не зводив із дитини пильного очей. Настільки уважно, заворожено, ніби перед ним було справжнє восьме диво світу. А може, для нього в цю хвилину так воно і було. Його зазвичай суворе, майже кам'яне обличчя зараз виглядало розгладженим, а в глибині темних очей світилося щось таке, чого Ярина раніше ніколи не бачила у чоловіках — суміш захвату та безмежної ніжності. Навіть не почувши, що Ярина вже повернулася і тихо стоїть біля дверей, він продовжував нерухомо спостерігати за малюком. Тим часом хлопчик сонно ворушив крихітними ручками, стискав пальчики в кулачки і щось незрозуміло, але так зворушливо бурмотів уві сні.

— Ти можеш його розпеленати? — раптом, не повертаючи голови, тихо запитав Данило. Його голос прозвучао несподівано низько в тиші кімнати.

Ярина здригнулася від несподіванки, але слухняно підійшла ближче до ліжка.

— Чому? — здивовано перепитала вона, дивлячись на його серйозний профіль.

— Здається, він чимось пахне, — абсолютно серйозно, з відтінком легкої тривоги відповів чоловік.

На мить у кімнаті запала цілковита тиша. Чути було лише мірне дихання дитини та цокання настінного годинника десь у коридорі. Потім Ярина, дивлячись на це спантеличене обличчя грізного чоловіка, не стримала тихої посмішки.

— Так.

— Так? — перепитав Данило, піднявши на неї погляд, у якому читалося явне нерозуміння.

— І пахне, чесно кажучи, не дуже гарно, — додала вона, відчуваючи, як перша напруга між ними починає потроху танути.

Данило розгублено перевів погляд на дитину. Потім знову на Ярину. Потім знову опустив очі на немовля, яке продовжувало спокійно сопіти.

— Це нормально? — у його голосі прозвучало щире занепокоєння, ніби він зіткнувся з невідомим науці феноменом.

— Абсолютно нормально, — м’яко відповіла вона, ледь стримуючи новий смішок.

— Добре.

Але виглядав він при цьому так, ніби щойно почув сповіщення про серйозну надзвичайну ситуацію або початок військової операції. Його плечі напружилися, а брови зійшлися на переніссі.

— Потрібно його помити і змінити підгузок, — терпляче, наче дитині, пояснила Ярина подальший план дій.

— Чудово, — кивнув він, помітно повеселішавши.

— Що саме чудово? — не зрозуміла Ярина.