Розділ 10. Незвичний будильник.

Данило лежав у своєму просторому ліжку, вдивляючись у високу темну стелю, але бажаний сон уже дуже довго не приходив до нього. Надто вже дивним, насиченим та емоційно виснажливим видався цей день. Його день народження, про який він сам намагався не згадувати. З самого ранку він прагнув лише одного — хоча б на кілька годин повністю втекти від свого звичного, розписаного за хвилинами життя. І, як не дивно, сьогодні йому це вперше за багато років по-справжньому вдалося.

Це був його особистий невеликий бунт проти системи. Смак звичайного морозива, купленого просто на гамірній вулиці, яке швидко тануло на сонці. Міцна гаряча кава з дешевого паперового стаканчика, що обпікала губи. Простий хот-дог, поспіхом з’їдений на старій дерев'яній лавці посеред міського парку. Смітник на околиці. Покинута картонна коробка. Немовля в ній. Злякана, заплакана Ярина.

Він тихо, ледь помітно усміхнувся в густій темряві спальні. Усього за один цей день його звичний світ ніби повністю вивернувся навиворіт. Ще вчора він залишався суворою людиною, яка жила виключно за чітким графіком, залізними наказами й холодним, безжальним розрахунком. Сьогодні же він раз у раз ловив себе на абсолютно дивній думці. Він знову і знову згадував солодкий запах ванілі від того вуличного морозива, розгублений, але такий глибокий погляд Ярини й крихітні, невагомі пальчики немовляти, які випадково міцно-міцно стиснули його великий, загрубілий палець.

Це було неймовірно дивно. І водночас... якось несподівано приємно для його зачерствілої душі. Він уже дуже давно взагалі не думав про якесь абстрактне майбутнє. Звик жити строго одним днем, однією фінансовою операцією, одним складним силовим завданням. Але сьогодні всередині нього вперше за довгі роки з'явилося дивне, лоскочуче відчуття, що завтрашній день може бути не менш цікавим і важливим, ніж учорашній.

«Схоже, цього разу я сам собі зробив найкращий подарунок на день народження», — промайнуло в голові Данила, після чого він нарешті заплющив очі й заснув глибоким сном.

Прокинувся він від різкого, стороннього шуму. Прокинувся миттєво, за частку секунди, як це бувало завжди. Минулі небезпечні роки навчили його організм спати надзвичайно чутко. Навіть крізь найміцніший, найглибший сон його тіло залишалося насторожі, готове до нападу. Ще навіть не до кінця розплющивши очі в темряві кімнати, він уже звичним, відпрацьованим до автоматизму рухом потягнувся під подушку, де завжди ховав заряджені револьвери. Перевірені інстинкти самозбереження спрацювали значно швидше за логічні думки.

Усе його тіло напружилося, мов натягнута струна, готова кожної миті вистрілити. Подих став коротким, поверхневим і практично беззвучним. Він плавно, без жодного шелесту ковдри підвівся з ліжка, звичним жестом перевірив зброю, обережно відчинив важкі двері своєї спальні й майже беззвучною тінню ковзнув у довгий темний коридор.

Проте величезний будинок навколо мовчав. Не було чути гучних вибухів. Не було різких пострілів чи звуків розбитого скла. Не було чути важких кроків чужих людей, які намагалися б штурмувати його приватну територію. Лише гучний, надривний і глибоко обурений дитячий плач лунав із кімнати, яку він виділив для Ярини.

Данило раптово завмер посеред коридору, тримаючи зброю напоготові. Він повільно, з якесь полегшенням опустив револьвери донизу. Кілька секунд він просто нерухомо стояв у нічній проході, ніби намагався остаточно переконати самого себе в тому, що дійсно правильно почув цей звук. Потім він тихо, розслаблено видихнув повітря.

— Господи... — майже пошепки, з легкою іронією промовив він у порожнечу коридору.

Уже через хвилину Данило безшумно стояв на самому порозі кімнати дівчини. Ярина сиділа на краєчку ліжка, підібгавши під себе ноги. Її довге темне волосся хаотично розсипалося по тендітних плечах, очі все ще були зовсім сонними, а на руках вона обережно тримала малого малюка, який усім своїм кричущим виглядом демонстрував повне невдоволення цим життям.

— Що у вас тут сталося? — серйозно, намагаючись повернути обличчю звичну суворість, запитав Данило.

Ярина від несподіванки здригнулася і здивовано кліпнула своїми великими очима, дивлячись на чоловіка в дверях.

— Він... він просто прокинувся, — тихо, трохи ніяковіючи, відповіла вона.

— І це все? — Данило підняв одну брову.

— Так, більше нічого.

Немовля, ніби спеціально підтверджуючи слова своєї матері, заплакало в цей момент ще голосніше й вимогливіше. Данило спочатку уважно подивився на малу дитину. Потім перевів погляд на важкі, небезпечні револьвери у власних руках. Знову подивився на кричуще немовля. І раптом уся ця безглузда нічна ситуація здалася йому настільки комічною, що він голосно, розкотисто розсміявся на всю кімнату. Розсміявся щиро, від щирого серця, як не сміявся вже багато-багато років. Це було так несподівано, що навіть Ярина не втрималася і теж м'яко усміхнулася йому у відповідь крізь залишки свого нічного переляку.

Ще вчора він був повністю готовий вести запеклий, кривавий бій із десятком професійних озброєних найманців. А сьогодні серед ночі найбільшою та найгучнішою загрозою для його спокою виявився маленький, беззахисний чоловічок вагою трохи більше трьох кілограмів.

— Що ж, здається, цього разу він нас повністю переміг, — крізь тихий сміх сказав Данило, ховаючи зброю.

Ярина тихо, мелодійно засміялася, притискаючи сина до своїх грудей.

— Так, переміг... І причому без жодного пострілу, — погодилася вона.

Саме з цієї дивної ночі у їхньому великому, раніше холодному будинку назавжди оселилося справжнє людське тепло. Це відбувалося не гучно і зовсім не раптово. Воно проникало в кожну щілину дуже повільно, день за днем, поступово заповнюючи собою кожен похмурий куточок цього великого сірого дому.

Спочатку цієї внутрішньої зміни майже ніхто з мешканців не помічав. Численні охоронці, як і раніше, з суворими обличчями ходили довгими коридорами, автоматично перевіряючи засувки на вікнах, масивні двері та монітори камер спостереження. Особистий кухар так само чітко за розкладом готував вишукані сніданки. Помічники беззаперечно виконували будь-які накази свого боса.