Розділ 8. Брат

Наступним до просторої вітальні буквально увірвався Богдан. Він діяв настільки стрімко та імпульсивно, що навіть не подумав бодай привітатися з присутніми. Важкі міжкімнатні двері від його різкого поштовху з гучним, розкотистим гуркотом ударилися об стіну, змусивши багатьох здригнутися.

— Данило! Що тут, в біса, відбувається?! — з порогу вигукнув він, важко дихаючи.

Його розгублений погляд миттєво, за частку секунди вихопив і зафіксував усю дивну картину: маленьку дитину на руках у незнайомої Ярини, саму худеньку дівчину в кутку, сімейного лікаря зі стетоскопом, напружену озброєну охорону по периметру і, нарешті, його старшого брата.

— Ти у кого взагалі примудрився вкрасти цю дитину?! — випалив Богдан, підлітаючи ближче до столу.

Після цих диких слів у кімнаті в ту ж мить запала така глибока, дзвінка тиша, що всім присутнім стало виразно чути, як тихенько, мирно сопе немовля у своїх пелюшках.

— У якої саме родини ви її забрали? — не вгамовувався Богдан, активного жестикулюючи руками від надлишку емоцій. — З ким із впливових людей нам тепер потрібно терміново зв'язатися, щоб зам'яти скандал? Ця дівчина — заручниця? Яку суму викупу ми плануємо вимагати від її родичів? Які конкретно умови висувати конкурентам? Нас уже, мабуть, на повну силу шукає вся міська поліція? Чи це якась нова, хитромудра тактична схема наших ворогів, про яку мені забули розповісти?!

Старший лікар, дивлячись на цей потік панічних запитань, лише втомлено зітхнув і повільно, важко опустився у глибоке м'яке крісло. Суворі охоронці, які досі стояли біля стін, старанно відводили погляди і пильно дивилися виключно собі під ноги. Хтось із хлопців у кутку вже ледь стримував відверту посмішку від абсурдності звинувачень молодика. Ярина від цього крику злякано здригнулася і ще міцніше, захищаючи, притиснула немовля до своїх грудей.

Лише один Данило в усій цій метушні залишався абсолютно спокійним, непорушним і холодним, наче скеля. Він уже дуже давно і міцно звик до специфічного характеру свого молодшого брата — Богдан майже завжди спочатку голосно говорив на емоціях, а вже потім починав логічно думати.

— Заспокойся нарешті й сядь, — рівним, заземлюючим тоном промовив Данило.

— Та як я можу зараз заспокоїтися?! — Богдан від обурення навіть широко розвів руками в сторони. — Я на повній швидкості їду сюди серед ночі, дорогою малюю собі страшні картини, думаю, що у нас знову серйозна перестрілка, черговий замах на твоє життя чи штурм головного офісу компанії конкурентами. А заходжу у вітальню... і бачу тебе, грізного лідера клану, з крихітним немовлям на руках!

— Я його ні в кого не викрадав, — спокійно парирував старший брат.

— Тоді будь добрий, поясни мені, звідки взагалі воно взялося в нашому закритому домі?

— Я його просто знайшов.

— Знайшов? — Богдан недовірливо примружився. — Де саме можна випадково знайти дитину?

— На смітнику.

Богдан після цих слів кілька довгих секунд просто мовчав, кліпаючи очима і намагаючись переварити почуте інформацію.

— Де-де ти його знайшов? Перепитай, будь ласка.

— На смітнику, — чітко, карбуючи кожне слово, повторив Данило.

— На справжньому, міському смітнику? — все ще не вірив своїм вухам молодший брат.

— Так, на найсправжнішому.

— З великими брудними контейнерами для відходів?

— Так, саме з ними.

— І з сірими щурами навколо?

— Так, Богдане, саме зі щурами, — терпляче підтверджував Данило.

— Данило... дідько, благаю тебе, скажи мені прямо зараз, що все це — просто твій дуже невдалий, дурний нічний жарт.

— Ні, це абсолютна правда.

Богдан кілька секунд уважно, напружено дивився старшому братові просто в очі, намагаючись розгледіти там бодай найменшу ознаку брехні чи іронії. Але погляд Данила залишався залізобетонно серйозним. Тоді молодший повільно перевів свій здивований погляд на дитину. Потім — на залякану дівчину в кутку. Знову повернувся до немовляти. І лише після цього значно тихіше, майже пошепки запитав:

— А це тоді хто така поруч із тобою?

— Це його рідна мати.

— Мати? — перепитав Богдан.

— Так.

— І вона... вона теж у цей момент була там... прямо біля смітника в темряві?

— Так, вона була поруч із ним.

— І ти... — Богдан змучено потер долонями своє обличчя, намагаючись прогнати це сюрреалістичне відчуття. — І ти просто так узяв і привіз їх обох сюди, до нашої секретної фортеці?

— А куди ще, по-твоєму, я мав їх привезти серед ночі в такому стані? — запитав Данило, піднявши брову.

— Та я не знаю! Наприклад, у найближчу міську лікарню! У відділок поліції! У спеціалізований центр допомоги жінкам! До державної соціальної служби, зрештою!

— Ні, це виключено, — твердо відрізав старший брат.

— Але чому ні? Поясни мені логіку!

— Бо поки всі ці наші бюрократичні державні органи оформлятимуть свої нескінченні папери, довідки та анкети, дитина в такому стані на холоді могла б просто не дочекатися реальної медичної допомоги.

Богдан після цього аргументу раптово замовк, опустивши руки. Цю сувору, практичну життєву логіку він, як людина діла, розумів і приймав беззаперечно.

Данило тим часом продовжив свою розповідь уже значно тихіше, і в його голосі з'явилися незвичні, майже м'які нотки:

— Я просто випадково побачив мокру картонну коробку. Почув, як він там тихенько і жалібно плаче від холоду. Підійшов, узяв його на свої руки... і в ту ж секунду чітко зрозумів, що вже ніколи не зможу розвернутися і залишити його там помирати.

Богдан знову дуже уважно, прискіпливо подивився на свого старшого брата. За всі їхні спільні тридцять п'ять років непростого, сповненого небезпек життя він бачив Данила в абсолютно різних станах та іпостасях. Бачив його смертельно холодним під час бізнесових розправ. Безжальним до ворогів та зрадників. Розлюченим до нестями через провали підлеглих. Максимально зосередженим перед початком великих операцій. Але таким... таким вразливим і людяним він не бачив його ще ніколи у своєму житті.