Розділ 7. Будні лікарів.

Лікар давно звик до раптових нічних викликів у цей великий заміський будинок, який усі навколо поважно називали фортецею Данила. За такі термінові й небезпечні візити тут платили неймовірно щедро, не шкодуючи коштів. А ще вище платили за залізне, абсолютне мовчання, яке старий професор умів зберігати як ніхто інший. За довгі роки такої специфічної співпраці він фактично облаштував в одному з віддалених крил будівлі справжній медичний кабет. Там було все необхідне: стерильний операційний стіл, кілька зручних ліжок для тривалого перебування пацієнтів, надійний запас дефіцитних ліків, антибіотиків та професійних хірургічних інструментів. Тому нічний дзвінок на мобільний телефон не викликав у його душі жодних зайвих емоцій чи тривоги. Для нього це була звична, добре знайома рутина: чергова складна ситуація, наслідки небезпечних розбірок, кулі, які знову доведеться витягати в умовах повної таємниці, рятуючи чиєсь життя. Нічого нового, просто черговий виклик серед ночі.

Щойно переступивши поріг будинку та вдихнувши знайомий запах дорогого дерева й чистоти, він звичним, авторитетним жестом почав роздавати команди охороні, навіть не встигнувши зняти своє важке пальто:
— Готуйте операційну, вмикайте світло. Скільки там у вас поранених? Важких одразу транспортуйте туди, на стіл, щоб не втрачати час.

Проте лікаря майже миттєво здивувала дивна, зовсім неприродна реакція чоловіків. Точніше, її повна відсутність. Ніхто з кремезних хлопців не поспішав бігти й виконувати його чіткі вказівки. Бійці лише розгублено, майже ніяково переглянулися між собою, ховаючи погляди й переминаючись із ноги на ногу. У повітрі висіла дивна тиша, яка зовсім не була схожа на паніку після перестрілки.

— Що сталося? — насупився лікар, відчуваючи якусь незрозумілу зміну в атмосфері цього дому. — Чому всі стоять?

У відповідь старший зміни лише ледь помітно, кутиками губ всміхнувся й поважно хитнув головою в бік великої зали.
— Ходімо з нами, докторе. Самі все побачите, тут особливий випадок.

Його неквапливо провели через довгий, приглушено освітлений коридор до просторої вітальні. Там, у великому шкіряному кріслі біля каміна, сидів сам Данило. Він виглядав дивовижно спокійним, зібраним і зосередженим. На ньому не було жодного сліду нещодавньої сутички, фізичного напруження чи небезпеки, яка зазвичай супроводжувала такі тривожні ночі. Обличчя господаря будинку залишалося незворушним, але в глибині його очей світилося щось абсолютно нове, чого старий лікар не бачив за всі роки знайомства з цим суворим чоловіком.

— Доброї нічної пори, — тихо, але вагомо привітався Данило, підвівши погляд.

— Доброї… — автоматично відповів медик, зупиняючись поредин кімнати.

Але лікар раптово замовк на півслові, так і не вимовивши традиційні слова. Його погляд застиг. Бо Данило повільним, неймовірно акуратним, майже трепетним рухом простягнув йому вперед… маленьке, загорнуте в теплу ковдру немовля. Це виглядало настільки неймовірно в руках людини, яка керувала величезними й жорсткими структурами, що лікар на мить засумнівався у власному зорі.

— Ось тут потрібен твій огляд, — абсолютно серйозно, без тіні жарту чи іронії сказав Данило.

Старий медик кілька довгих, паралізуючих секунд мовчки дивився то на крихітний згорток, з якого доносилося ледь чутне сопіння, то на обличчя господаря будинку, намагаючись збагнути, чи це не якийсь дивний, витончений жарт.
— Кого саме оглянути? — нарешті перепитав він, підходячи ближче.
— Немовля.
— Немовля?! — голос лікаря мимоволі став вищим від подиву.
— Саме так. Перевір, чи все з ним у порядку.
— А де ж тоді поранені? Де люди, яких мені потрібно рятувати від куль?
— Немає нікого.
— Взагалі немає?
— Взагалі.

У великій вітальні знову запала глибока, майже натягнута тиша, в якій було чути лише потріскування дров. Десь позаду лікаря хтось із охоронців тихо й ніяково кашлянув у кулак, відчайдушно намагаючись стримати мимовільну посмішку від усього цього дивовижного сюрреалізму. Данило навіть не повернувся в той бік, його фігура залишалася непорушною, а погляд — вимогливим і серйозним. Він повністю зосередився на безпеці тих, кого привів у свій дім.

— І дівчину також огляньте, будь ласка, — додав Данило м'якшим тоном, лагідно кивнувши в бік Ярини, яка сиділа на краєчку дивану, стиснувшись у клубок і блідими пальцями тримаючись за краї своєї куртки.

Лікар повільно зняв окуляри в тонкій оправі й утомлено потер перенісся. За всі довгі роки ризикованої роботи в цій закритій фортеці він уперше чітко зрозумів, що сьогодні на нього чекає найдивніший, найнеочікуваніший, але, можливо, найважливіший виклик у житті. Він підійшов до Ярини, лагідно посміхнувся, щоб не лякати дівчину, і відкрив свій медичний саквояж.

Медичний вердикт після тривалого й ретельного огляду виявився складним і викликав серйозне занепокоєння. Малюку, за професійними оцінками лікаря, було лише якихось два тижні від народження. Він був крихітним, тендітним і потребував особливого, надзвичайно ніжного догляду, стерильності та правильного режиму. Ярина також перебувала в критичному стані через глибоке психологічне та фізичне виснаження. Обом їм негайно були потрібні повноцінне, збалансоване харчування, абсолютний спокій, здоровий тривалий сон і повна, безкомпромісна відсутність будь-якого постійного стресу чи тривоги. Вони були схожі на дві крихкі стеблини, які ледве вціліли після страшної бурі.

Лікар знову сховав свої інструменти, акуратно протер окуляри й втомлено подивився в очі Данилу:
— Я не педіатр, Даниле, і ти це чудово знаєш. Моя спеціалізація зовсім інша. Для цієї дитини потрібен зовсім інший, профільний спеціаліст.

— Що для цього необхідно зробити прямо зараз? — сухо, але з глибокою внутрішньою турботою запитав Данило.

— Потрібен детальний, комплексний огляд у хорошій дитячій клініці. Обов'язково здати всі базові аналізи, встановити жорсткий контроль ваги, розписати графік щеплень та забезпечити постійне спостереження за розвитком організму.