Розділ 6. Шок у Фортеці.

Ми вискочили з темного провулку на залиту неоновим світлом магістраль і майже одразу зупинили перше ж таксі, що пригальмувало біля узбіччя. Дівчина від усього, що сталося, не встигла й навіть не змогла б нічого сказати. Вона лише важко, уривчасто дихала, притискаючись до мого плеча. Я коротко, карбуючи кожне слово, назвав таксисту адресу мого заміського будинку. Водій, літній чоловік із втомленими очима, здивовано й навіть дещо злякано глянув на нас через дзеркало заднього виду — закривавлений чоловік, зблідла дівчина та дитина посеред ночі явно не вкладалися в стандартний маршрут. Проте він нічого не спитав, лише мовчки ввімкнув передачу й різко рушив з місця.

Місто за вікном попливло суцільною смугою темних вулиць, розмитих вогнів та рідкісних перехожих. Світло ліхтарів раз у раз перекреслювало салон машини, вихоплюючи з темряви наші обличчя. Я однією рукою тримав немовля, міцно й водночас неймовірно обережно притискаючи його до своїх грудей, намагаючись захистити від будь-якого поштовху на дорозі. Іншою рукою я дістав із кишені куртки й розблокував телефон. Екран засвітився холодним, синюватим світлом, відбиваючись у моїх зіницях. Пальці рухалися швидко, чітко, автоматично. Ніякої паніки. Жодних зайвих емоцій чи сумнівів. Натискання на потрібне ім'я в контактах, кілька довгих гудків.

— Слухаю, — коротко відповів я у слухавку, щойно на тому кінці дроту зняли трубку.

Настала коротка, важка пауза. Мій помічник на іншому кінці міста чекав на інструкції, розуміючи, що дзвінок о такій порі не віщує нічого спокійного.

— Так. Знайти, — кинув я в мікрофон, маючи на увазі того покидька, якого щойно залишив лежати на асфальті біля закладу. Він мав відповісти за все.

Ще одна пауза, під час якої я чув лише дихання свого підлеглого.

— Негайно, — відрізав я і вимкнув виклик.

Я говорив уривчасто, чітко, як завжди, коли ситуація виходила з-під контролю і справа не терпіла найменших зволікань. Мій голос знову став тим самим, яким його знали всі мої люди — холодним, зібраним, абсолютно контрольованим. Наче кілька хвилин тому не було ніякого брудного смітника, ні жорстокої бійки, ні розбитих облич, ні плачу немовляти в картонній коробці. Розум повернувся до звичного режиму функціонування в умовах кризи. Лише тепер у цьому звичному, сухому математичному рівнянні мого життя з’явився абсолютно новий, непередбачуваний фактор. Жива, крихітна дитина на руках, чиє серце билося в унісон з моїм. І дівчина поруч, яка весь цей час мовчала, нерухомо дивлячись у бокове вікно так, ніби боялася поворухнутися чи повірити, що вона все ще дихає, що кошмар позаду, і що її не наздоганяють.

Важкі залізні ворота моєї фортеці розчинилися одразу, без жодної секунди затримки, щойно таксі під’їхало до високого паркану. Охорона на в'їзді чекала на мене, заздалегідь попереджена моїм коротким дзвінком. Вони працювали ідеально. Без зайвих запитань. Без жодних непотрібних рухів чи метушні. Лише абсолютна, залізна готовність кожної миті виконати будь-який наказ свого боса.

Таксі зупинилося біля ганку. Дівчина вийшла з машини, хитаючись від утоми, і майже одразу, ніби шукаючи єдину опору в цьому всесвіті, міцно вчепилася в мою руку. Вона стиснула мої пальці так сильно, наче боялася, що якщо відпустить хоч на секунду, земля під її ногами просто зникне, провалиться в тартарари. Я не заперечував. Не відштовхнув її. Ми рушили вперед по кам'яній доріжці до масивних вхідних дверей. Так, у повному мовчанні, ми й зайшли до будинку. Дивна, майже сюрреалістична картина: я — з немовлям на одній руці, і дівчина — яка міцно, до болю в суглобах тримається за мою іншу руку. І вперше за багато довгих років ця величезна, похмура фортеця, побудована для війни та захисту від ворогів, перестала виглядати такою гнітюче порожньою. Вона раптом набула якогось нового, ще не зрозумілого мені сенсу.

У домі стояла тиша. Але це не була тиша затишку. Вона була важка, натягнута, як струна перед розривом, буквально шокована. Ніхто в цьому будинку — від бійців першого периметра до найближчих помічників — ніколи й ні за яких обставин не очікував побачити тут дитину. Мої люди були готові до чого завгодно, але тільки не до цього. Вони були готові до суворих наказів, до смертельної небезпеки, до штурму, до чергового кривавого конфлікту з конкурентами чи зачистки території. Охорона і всі мої наближені люди стояли у холі та вітальні у повній бойовій готовності — застебнуті на всі липучки важкі бронежилети, автоматична зброя в руках, напружені, гострі погляди, готові ловити кожен мій жест.

І серед усього цього мілітарного хаосу, серед зброї та кримінальної напруги — з'явився я. Їхній бос, людина, яку вони звикли бачити безжальною та холоднокровною. І я тримав на руках немовля. Це видовище настільки не вкладалося в жодну логіку, в жодні звичні для них поняття, що кілька бійців мимоволі опустили стволи зброї, застигнувши з відкритими ротами. Я спокійно, не сповільнюючи кроку, пройшов повз них углиб вітальні. Пройшов так, ніби це було абсолютно звичайним, буденним вечером. Так, ніби весь наш звичний світ не стояв зараз на межі чергової масштабної та небезпечної операції, де на кону стояли мільйони й людські життя. Я зупинився лише біля великого шкіряного дивану в центрі кімнати. І тільки тепер нарешті розвернувся і подивився на дівчину, яка несміливо тулилася біля дверей.

— Присідай, — сказав я спокійно, вказуючи їй на м'які подушки дивану.

Вона слухняно, наче загіпнотизована, підійшла й сіла на самий краєчок, не зводячи з мене величезних від страху очей. У цей момент з кутка кімнати виступив Данило, мій заступник і права рука. Його обличчя було блідим від подиву, але він намагався тримати марку.

— Чим ти годуєш дитину? — голос Данила прозвучав різко, але контрольовано, хоча в ньому виразно чулися нотки повної розгубленості перед ситуацією, до якої його ніхто не готував. — Ти сама сьогодні взагалі їла хоч щось? Що потрібно цим немовлятам у такому віці? Його взагалі колись оглядав нормальний лікар?