Розділ 4. Три кілограми небезпеки.

Неонова вивіска обіцяла задоволення. Її яскраві, отруйно-рожеві та сині лампочки гарячково мерехтіли в густій напівтемряві міського вечора, наполегливо заманюючи випадкових перехожих сумнівними розвагами та ще більш сумнівними задоволеннями. Із відчинених навстіж дверей нічного закладу періодично виривалися важкі хвилі гучної, ритмічної музики, п'яний, розкутий сміх і той особливий, гніючий запах алкоголю, дешевого тютюнового диму та нудотного парфуму, який зазвичай заповнює такі місця. Для цього занедбаного, кримінального району міста все виглядало цілком звично, буденно й навіть передбачувано. Люди тут не шукали високого мистецтва чи щирості, вони шукали забуття.

Я швидко пройшов повз цей галасливий вулик, машинально затуливши ніс рукою та прискорюючи крок. Мені не було діла до чужого святкування життя. Але за темним рогом цегляної будівлі свіже, чисте повітря на мене теж не чекало. Замість нього простір зустрів мене задухою та переповненими сміттєвими баками, з яких напівпорожні пакети вивалювалися просто на потрісканий асфальт. Повсюди панував суцільний бруд. У глибоких калюжах відбивалося тьмяне світло далеких ліхтарів, а сірі, жирні щури, які почувалися тут справжніми, повновладними господарями, навіть не думали тікати, коли я наближався. Вони лише ліниво визирали з-під коробок. Це була виключно їхня територія. Не моя.

Я озирнувся навколо, відчув огиду і вже збирався повернути назад, на освітлену вулицю, коли раптом почув дивний звук. Щось у ньому було кардинально не так. Щось, чого в цьому забутому Богом місці, серед смороду й відходів, точно не повинно було бути за жодних обставин. Я миттєво завмер, затамувавий подих. Прислухався, намагаючись відфільтрувати баси, що дотинали з нічного клубу. Знову. Звук повторився. Тихий. Слабкий. Але тепер цілком виразний і чіткий.

Це був дитячий плач. Тонкий, жалібний плач немовляти.

На кілька секунд я навіть заплющив очі й подумав, що остаточно помилився, що втома довгого дня зіграла зі мною злий жарт. Що мені все це просто здалося під впливом дивних нічних тіней. Але плач пролунав знову, цього разу з якимось особливим, надривним відчаєм. Джерело звуку було десь зовсім поруч, буквально за два кроки від мене. Між цими залізними сміттєвими баками, щурами та брудними, облупленими стінами темного провулка. І від усвідомлення цього факту по моїй спині раптом пробіг липкий, крижаний холодок.

Я був людиною, далекою від сімейного затишку. Я ніколи в житті не тримав справжніх немовлят на руках, не знав, як до них підступитися, і завжди боявся цієї тендітності. Але зараз, чомусь без жодних вагань і зайвих роздумів, я кинувся вперед і поліз руками у перший величезний сміттєвий бак, грубо розкидаючи в боки пластикові пакети, паперові склянки та розмоклі коробки. Порожньо. Тільки старий непотріб. Я перейшов до другого бака, який стояв у найбільшій тіні. Саме там, на самому дні, серед гидких відходів, я побачим невелику, звичайну картонну коробку з-під якогось взуття чи техніки. Тихое, переривчасте квиління долинало саме звідти. Обережно, затамувавши подих і відчуваючи, як тремтять пальці, я відсунув брудну, жорстку тканину, якою коробка була прикрита зверху, і остаточно завмер від шоку.

Усередині цього бруду лежало живе немовля. Зовсім крихітне, мабуть, йому було від сили кілька тижнів від народження. Його маленькі, рожеві кулачки були міцно, до білизни суглобів стиснуті, а на блідих щічках при світлі лампи блищали свіжі, мокрі сліди сліз. Воно вже не кричало на повні легені, як це роблять діти, коли вимагають уваги. Воно лише тихенько, приречено плакало, здригаючись усім своїм крихітним тільцем, ніби на якомусь підсвідомому рівні вже повністю змирилося з тим страшним фактом, що воно нікому не потрібне і ніхто ніколи по нього не прийде.

Я обережно, намагаючись не дихати, просунув руки під його спинку і взяв дитину на руки. І в ту ж мить завмер сам, не в силах зробити навіть крок. Я стояв посеред цього смердючого, темного й брудного провулка з живим немовлям на руках і просто дивився на нього, боячись поворухнутися. А воно раптом перестало плакати, затихло і своїми великими, темними оченятами подивилося прямо на мене.

У той неймовірний момент увесь навколишній світ для мене ніби в один момент перестав існувати. Зник. Не було більше дурних запитань у моїй голові. Не було панічного страху перед відповідальністю. Не було важкого смороду гниючого сміття. Не було цієї дикої музики з сусіднього нічного закладу. Не існувало більше мого власного минулого і мого туманного майбутнього. Залишилася лише ця маленька, беззахисна людина в моїх великих, незграбних руках. І разом з цим прийшло абсолютно дивне, невідоме мені раніше відчуття десь глибоко всередині — щось схоже на первісний, запеклий захисний інстинкт, якого я ніколи раніше не знав і навіть не підозрював про його існування.

Здавалося, з того моменту минула ціла вічність, час навколо нас просто зупинився. Немовля розглядало моє обличчя так само уважно, серйозно й зацікавлено, як і я вивчав кожну риску його маленького личка. Я настільки глибоко занурився в цей дивовижний стан, що навіть не помітив і не почув, як хтось тихий і швидкий підійшов до мене зі спини зовсім близько. Лише в якийсь момент я фізично відчув, як мій важкий рукав куртки несміливо, але наполегливо смикнули знизу.

Раз.
Потім другий.
— Віддай...

Цей тихий, майже дитячий голос сильно тремтів від напруги та сліз.
— Це не твоє. Прошу тебе... Будь ласка, віддай.

Я повільно, ніби прокидаючись від глибокого сну, опустив свій погляд донизу. Прямо переді мною стояла дівчина. Зовсім худенька, тонка, наче очеретина, з блідим, майже прозорим обличчям. Вона була вбрана в якусь занадто велику, з чужого плеча куртку, яка безглуздо висіла на її худих плечах. За виглядом вона була швидше підлітком, наляканою школяркою, ніж дорослою, свідомою жінкою. Але в її широко розплющених очах у цю хвилину було стільки невимовного, чорного страху та відчаю, що цього жаху, здавалося, легко вистачило б на кілька довгих людських життів.