Розділ 5

Тож сорок хвилин і ми вже в'їжджали до котеджного містечка, поблизу Києва. А далі обійми, сльози, сміх. Потім ми усі разом накривали на стіл, щось нарізали, щось прикрашали. Ед з Алексом вибирали музику і фільми на сьогоднішній вечір і ніч. Адже сьогодні, як сказав хлопчик: нормальні люди — просто не мають спати. Анатоль, на прохання доньки, готував її улюблений пиріг. А ми з Алісою, аби не заважали, були відправлені на диванчик — відпочивати.

Я спостерігала за ними, і розуміла, що хочу бути частиною цього. Мені подобається, мабуть, вперше в житті, цей гомін і штовханина. А близько десятої, коли усе було вже готово, несподівано Алекс вигукнув:

– Тату, а подарунки ми ж забули покласти під ялинку!

– Оу, то нічого зараз хутко усе виправимо — сміючись відповів Анатолій — Елісія, ми забули їх у багажнику твого авто.

– Давай, ми сходимо — запропонував Ед.

– Добре. Та я, мабуть, піду з вами — відповіла я — у мене теж подарунки у машині залишились.

– Для нас? — здивовано запитав Алекс.

– Так, і для вас — тихо відповіла я, зніяковівши під поглядом чоловіків — я не могла прийти з порожніми руками. У мене такі принципи.

Далі вечір пройшов весело та невимушено. І всі з нетерпінням чекали на ритуал відкриття подарунків.

– А коли, по традиції, відкривають подарунки — запитав Алекс, підсівши до мене у крісло. А потім зовсім притулився.

Я спочатку трохи розгубилася. Та і не тільки я. На нас дивилися усі присутні. І в кожного у погляді були свої емоції: Ед дивився з цікавістю, Аліса стурбовано, а Анатоль зі страхом і…потаєною надією?

– Ну, за традицією — почала говорити я, обіймаючи його за плечі — зранку першого січня.

– Що? Ні, так нечесно — вигукнув Алекс — так же можна від цікавості захворіти.

На що усі розсміялися. А Ед сказав, що як господар будинку, він дозволяє узятися за розкриття подарунків, одразу після святкового салюту. Тож у п'ятнадцять хвилин на першу, Алекс вже від нетерпіння стрибав під ялинкою, наче заєць. А усі з нього сміялись. І звичайно, місія з роздачі подарунків була урочисто покладена на нього.

І ось коли усі були зайняті розкриттям подарунків, Аліса промовила:

– Тату, а може поки ти в Україні, то спробуєш розшукати ту дівчину, про яку мені розповідав. А ми допоможемо. Зробимо запити…

– Не треба нікого шукати — промовив Анатоль. Він уже розкрив подарунок зі статуетками і тепер дивився на мене не відриваючи погляду.

– Тату, що там? — помітила його погляд Аліса — нам покажеш?

– Лисеня — промовив він, а в очах вже мерехтів вогник.

– Ой, які гарненькі! — вигукнув Алекс — у тебе таких, ще немає. Це лисичка, а це хто? Тигр?

– Ягуар! — прошепотіла Аліса і прикрила долонею вуста — Це ж…

– Так, Алісо — промовив Анатолій, переводячи погляд знову на фігурки – ось чому не треба нікого шукати. Елісія і є та сама дівчина. Вона казала, що мій тотемний звір, це ягуар. А я її, натомість називав лисеням…

А далі він розповів свою історію. Виявилося, що у його батька справи пішли не так добре, як хотілося. Тож перебуваючи на грані банкрутства, він уклав угоду про злиття компаній. І запорукою цієї угоди мав стати шлюб Анатолія і Еллі, доньки бізнес-партнера. Тож перед ним постав вибір: чи забезпечити більш-менш стабільність сім'ї, чи обрати щастя з Елісією. Впевненості додала звістка про заміжжя коханої. У Еллі вже була маленька донька, від попередніх стосунків. Він намагався усі ці роки стати для неї справжнім батьком. Дванадцять років тому не стало батька, тож він очолив сімейний бізнес. А десять років тому, у них з Еллі народився спільний син Алекс. Але дружина померла під час пологів. Тож поринувши у виховання двох дітей, вже не сподівався знайти своє щастя, адже кому потрібен батько-одинак?

– А ось зараз я не знаю, що робити? — тихо промовив він — адже, як виявилося, почуття нікуди не ділися. А кохана не вільна…

– Алекс? — стурбовано промовив Ед — усе добре?

Усі подивилися на хлопчика. Він сидів над коробкою з платівками, і здавалося не дихав. А потім обережно, наче боячись зламати, витяг першу платівку. І почав плакати.

Я злякалася, тож підійшла до нього і присівши поруч, запитала:

– Не подобається? — обнявши його за плечі, сказала — хочеш ми їх повернемо назад? Ти тільки не плач.

– Не треба повертати! — злякано промовив він — мені дуже подобається. Але це ж дорого! І я не знаю як дякувати…

– Оу, Алекс — видихнула я — Річ у тім, що коли я дізналася чим ви з татом цікавитесь, завітала до одного доброго знайомого. Він господар антикварного магазину. І ось коли я пояснила, що саме мене цікавить, він виніс мені цю коробку. Це колекція перейшла йому у спадок від батька. Але, на жаль, він не цікавиться джазом, тож коробка просто пилиться на складі. Подарувавши її тобі, він таким чином захотів вшанувати пам'ять свого батька. Якось так. Якщо хочеш я вас познайомлю?

– Так, звісно! Я із радістю — уже трохи заспокоївшись, відвів він.

– Дякую, Елісія — промовив Анатолій.

– Ой-йой! Мабуть, почалося... — злякано промовила Аліса.